Глава 1

18 років. Для звичайних людей — це повноліття. А от для магів — шанс дізнатись свою Долю. Саме сьогодні в мене день народження, та настрою святкувати зовсім немає. Адже сьогодні я нарешті буду знати, куди мене відправлять навчатися. Визначний день, якого я чекала ще з того моменту, як вперше навчилась тримати меч. Я була народжена для того, аби захищати свій народ. Скільки себе пам'ятаю, в мене завжди було загострене почуття справедливості. І, як каже мій батько, неабияка впертість.    

А вже через тиждень я відправлюсь на навчання. Добре, якщо це буде Академія Непростих, адже мене з дитинства виховували як воїна. Батько мною пишатиметься. І хотілось би навчатися у Валорії, адже там одна з найкращих Академій в усіх тридцяти п'яти світах. Потрапити туди досить важко. Та ще й вчитися доведеться серед вампірів. Але кажуть, ніби там віддають перевагу саме практичним заняттям.                                                                                                                                                         

Для такого дня, я навіть вдягнула коротку блакитну сукню. Вона неймовірно пасувала до моїх очей. А от волосся маю чорне, довге та хвилясте. І от як тут стати смертоносним воїном, коли в мене лялькове обличчя? Мама каже, що це моя перевага. Від милої дівчинки не чекаєш військового вишколу. Та, як на мене, це означатиме, що мене навіть викладачі не сприйматимуть серйозно, думаючи, що Оракул помилився. Це, звичайно, якщо мене відправлять саме в Академію Непростих. Є шанс, що я змушена буду вчитися в Академії Звичайної магії. А я навіть не розглядала такий варіант, тому й уявлення не маю, який би факультет я обрала. Так, треба вірити в те, що все буде просто чудово. Сьогодні моє життя зміниться назавжди. Тому, взувши чорні балетки, я спустилась до своїх батьків.                          

Мій батько, Картер Рейгаз, був воїном, одним з Непростих. І він володів дуже небезпечним талантом, який змушував ворогів тікати. Коли була війна, сімнадцять років тому, він був в перших лавах. Тато ніколи не здавався. І коли країна отримала перемогу та народилась я, він сказав, що це знак. Я стану порятунком майбутнього. Тому, з самого дитинства батько готував мене до цієї великої місії. І, коли я була маленькою, в таке легко повірити. Але з часом все змінилось. Та я була не проти військового вишколу, адже просто марила Академією Непростих.                                              

Мати ж була людиною. Вона працювала у школі для звичайних людей, які не володіють навіть найпростішою магією. Як з нею познайомився батько? Уявлення не маю. Вони завжди оминають цю тему. Та чи люблять вони один одного? Важко сказати. Та мама в мене найкраща. Турботлива та дуже добра. Моїм найпершим спогадом з дитинства було те, як вона посадила мене до себе на коліна та вчила правильно тримати олівець. І голос її був сповнений ніжності. Це саме те, що я буду пам'ятати усе своє життя.                                                                                                                                        

І при таких батьках вродилася є. Не сказала б, що добра. Та й оптимізмом чи турботою не відрізняюсь. Я зовсім на них не схожа. В дитинстві сусідський хлопчик Роман часто говорив мені, що я підкидиш, і мої батьки є нерідними. І так було до того моменту, поки я його не побила. Тоді він просто боявся мене. Але неприємний залишок таки був присутнім. Я навіть зараз бувало задумувалася, чи може це бути правдою.                                                                                                                                                         

- Доброго ранку, доню. - привітався тато. - Хвилюєшся? Бачу, з такого приводу навіть сукню вдягла. Ліліан, невже в нас таки дівчинка?                                                                                                           

- Картер, не чіпляйся до дитини. - дорікнула мати. - В неї сьогодні важливий день. Їж, люба.                 

Я присіла за стіл та прийнялась снідати. Насправді, я доволі часто вдягала сукні чи спідниці, проте тато не втрачав можливості пожартувати. Ну, враховуючи, що на роботі він має справу з постійною небезпекою, то йому можна пробачити це.                                                                                                      

- Важливий час для нашої країни. - сказав тато. - Принцеса Іларія починає навчання в Королівській академії цього року. І вже за три роки вона зможе почати повноцінну підготовку до того, аби зійти на трон. В палаці зараз всі хвилюються.                                                                                                           

Наш король, Реджинальд, п'ятнадцять років тому втратив дружину і доньку. Єдиною живою родичкою в нього лишилась племінниця — Ілларія. Коли померли її батьки, під час війни, дівчинці було лише рік. Вона стала для нього розрадою, і він весь вільний час присвятив дівчинці. Я особисто з нею зустрічалася, лише коли була маленькою. Та вона мало з ким хотіла спілкуватися, проводячи час в палаці. Навіть батько розказував, що дуже рідко зустрічав її. Насправді, народ чекав на її коронацію, адже принцеса заворожувала своєю простотою. Цікаво, який же її дар? Та, рано чи пізно, ми дізнаємося про це.                                                                                                                                        

- Амеліє, ти готова? - запитав батько. - Адже ми можемо запізнитися. Нам треба вже виходити, бо до палацу ще треба дійти.                                                                                                                                 

Я кивнула. Час приймати своє майбутнє. І це саме те, до чого я готувалася вісімнадцять років. Я мріяла, що це таки буде Академія Непростих. Та чи немає Оракул інших планів на мене?                 

Зал Оракула виглядав неймовірно красиво. Висока стеля, яка була прикрашена маленькими світильниками та одною великою люстрою по центру. Стіни були оксамитового кольору з химерними візерунками. Та величезні вікна, що зараз зовсім не пропускали світла. Атмосфери таємничості та магії панувала тут. Це викликало в мене суміш страху та очікування. Ще зовсім трохи, і моя мрія або здійсниться, або доведеться забути про неї назавжди. І посередині всієї цієї величі стояв трон, в якому сиділа сива, але дуже гарна жінка. Її очі дивилися так, ніби вона знає всі таємниці світу. Хоча, може так і було. А ще вони постійно змінювали колір. Ніхто не знає скільки років Оракулу, і коли вона обере свою наступницю. Це лишається таємницею. Вона підвелася з трону та владно промовила: