Розділ І

Моє ім’я Амелія Рейгаз, і я незвичайна людина. Для нашого світу це зовсім не новина. Магія стала настільки звичною й буденною, що навіть найпростіші дії вже важко уявити без неї. Вона вплетена в наше життя, немов тонкі нитки у щільне полотно, і тримає цей світ разом.

У ранковій чашці чаю, у світлі ламп, що самі запалюються, варто лише клацнути пальцями, у стінах будинків, які захищають нас від бур і навіть у воді, що тече в кранах, — усюди є сліди чар. Кожен подих, кожен рух у нашому житті так чи інакше пов’язаний із магією. Ми вже не уявляємо іншої реальності.

У нашому світі немає чіткого поділу на білу чи чорну магію. Ніхто не говорить про заборонене й дозволене, ми оцінюємо чари лише за тим, наскільки вони корисні чи небезпечні для суспільства. І саме це визначає межі, за які не варто виходити. Бо магія — це не іграшка, а сила, що здатна зцілювати, будувати, об’єднувати, але й руйнувати так, як не здатна жодна зброя.

Без магії неможливо нічого: пересування між світами, навчання, лікування у медичних установах, будівництво міст, вирощування врожаїв. Люди забули, як це — жити інакше. Іноді я замислююсь: як можна існувати без цієї сили?

Але ж є ті, хто свідомо обрав такий шлях. Існує ще один світ — єдиний у відомих нам землях, де магія відсутня. Люди там викреслили її зі свого життя, відмовились від неї остаточно й безповоротно. Для нас він відомий як Земля. І лише одна країна досі зберігає свою особливість.

Я часто думаю: як вони взагалі виживають? Як ходять темними вулицями без чарівних світильників? Як лікують найстрашніші хвороби без заклять і еліксирів? Як зводять цілі міста без зачарованих матеріалів і магічних конструкцій? Хіба можна довіряти лише залізу, каменю й власним рукам? Для мене життя без магії — те саме, що жити без повітря. Важко навіть уявити, як там люди прокидаються вранці й лягають спати ввечері.

Раніше, Хейвенберд — країна, де я народилася й живу, — була справжньою перлиною нашого світу. Тут панувала гармонія, ідеальний порядок, ніби сама доля берегла нас. Жодних повстань, конфліктів чи війн. Навіть злочини траплялися так рідко, що кожна подібна історія передавалась у народі, мов легенда. Люди щиро любили своє життя, довіряли королю, поважали одне одного. І хоч це не було життям із казок, які привозили з Землі, все ж це була стабільність, затишок і певність у завтрашньому дні.

Але я сама тих безтурботних часів не застала. Я народилася вже після того, як над країною згустилися темні хмари. Девʼятнадцять років тому вибухнула страшна війна. Вона тривала лише шість місяців — крихітний відрізок для історії держави. Проте цього вистачило, щоб перетворити наш світ на руїни. Цілі міста зникали з лиця землі, поля й ліси горіли, річки текли кривавими потоками. Майже кожна родина втратила когось із близьких.

Стільки людей з магією загинули, обороняючи рідну землю. Мій батько був серед тих, хто виступив на захист народу. Точніше — серед тих, хто боровся. Тоді він служив у королівській армії, відбиваючись від повстанців на боці короля. Йому пощастило вижити, хоча іноді, дивлячись йому у вічі, я сумніваюся, чи можна назвати це щастям. Він повернувся, але вже не був тим чоловіком, якого мама пам’ятала з юності.

Сивина з’явилася завчасно, зморшки врізалися у його обличчя глибокими шрамами, а погляд… погляд став таким важким, ніби він бачив те, чого я ніколи не зможу зрозуміти. Він ніколи не розповідає про війну, але мовчання інколи страшніше за будь-які слова.

Попри все, він залишився живим. І лише завдяки нашим сусідам, які допомогли відбудувати дім і не дали нам загубитися в руїнах, ми піднялися. Та ціна, яку ми всі заплатили, була надто високою.

Ох… я знову відволіклася. Для таких як я після досягнення повноліття існує лише один шлях — вступити до однієї з чотирьох головних Академій. Саме там визначається майбутнє: твоя професія, твоя доля. Ще з самого народження дітей перевіряють на наявність магії.

Це ритуал, який не можна оминути. Адже в останні роки народжується все більше звичайних дітей, у яких зовсім немає чарівного дару. І люди бояться, що одного дня магія може зникнути з нашого світу так само, як колись зникли інші унікальні здібності, властиві окремим народам.

Мій народ відомий тим, що ми здатні перетворюватися на птахів. Це наша спадкова сила, наш гордісний дар. Але для мене він досі недоступний. Я намагалася викликати в собі це перетворення десятки разів — марно. Інші діти вже давно вчаться літати, а я залишаюся прикутою до землі. І все ж я не збираюся здаватися. Я знаю: моя магія не зникла, вона просто чекає свого часу.

Перша з чотирьох Академій — Академія звичайної магії. Це найбільш поширений заклад, у нашій країні їх аж п’ять. Чесно кажучи, вона мене не приваблює. Хоча користь від неї величезна. Там кожен студент може обрати напрямок: стати цілителем, викладачем чи ремісником. Це престижні й шановані професії. Навчання триває чотири роки, але якщо студент проявляє виняткові здібності, можна завершити його швидше. І майже всі випускники одразу знаходять роботу. Бо маги — найцінніший ресурс нашої країни. Та все ж… не для мене. Моє серце прагне іншого.

Друга Академія — Академія Непростих. І тут починається найцікавіше. Це не просто школа, це справжня кузня воїнів. Тут готують тих, хто стоятиме на захисті королівства. Єдина така Академія в Хейвенберді. Там найкраща, де віддають перевагу саме практичним заняттям. Мій батько колись навчався там. Хоч він рідко розповідав про ті роки, я знаю: це важко. Там сувора дисципліна, безжальні випробування й постійні тренування.

За всю історію країни лише дві дівчини змогли закінчити Академію. І я хочу стати третьою. Довести, що можу, що я гідна. Показати батькові: його донька не злякається й піде цим шляхом. Моя мрія навіть сміливіша: вступити у Валорії — країні іншого світу. Та, зрештою, це не мені вирішувати. Моє майбутнє визначить Оракул.

Третя Академія — Академія Вищих чинів. Таких у світі лише сім. Звичайним людям туди шлях закритий. Там навчаються лише діти знаті, спадкоємці великих родів. Їх готують до управління, до високих постів, до політичних чи творчих кар’єр. У них є навіть право залишити навчання будь-якої миті. Це їхня привілея. У нашій країні таких закладів немає. Я ніколи не бачила їхніх випускників. Для мене вони мов примари, легенди, далекий світ, що не має зі мною нічого спільного.