Розділ 18

Жах просто – так реагувати на звичайні слова короля. 

Сама себе сварила за таку нестриманість. І пообіцяла собі ж більше не зриватись. Та я скільки всього за своє життя пережила й перебачила, що треба вже бути хоч трохи розумнішою. 

Даміан не просто дратував. Йму якось дуже легко вдавалось вивести мене на емоції. Що взагалі вже багато років було нереально зробити. 

Але водночас мусила визнати – він робив мене живою. Собі брехати найважче і я давно очистила свій розум від зайвого. Проте й не жила. Бо життя це емоції. Я ж, лежачи в ліжку своєму та вже заспокоївшись, думала про те, як давно не проживала таких емоцій. 

Злість. Збентеження. Сором. Шалена роздратованість. Зацікавленість. Стах…

І це все поруч з ним, з новим королем Ерентаю.

Він небезпечний для мене. Надто небезпечний.

Я добре пам'ятала чим закінчилося для мене найважливіше людське почуття. 

Тому наступні дні нашого навчання, як би не намагався вивести мене Даміан, були дуже офіційними. 

Я вчила його грати вогнем відьми. Утворювати символи, від яких зазвичай у підданих перехоплює дух. 

Він вчився і продовжував спостерігати за мною. Відверто вивчати мене. Я відчувала це так чітко. Кожен мій рух не лишався без його уваги. 

Я вчила його гасити наймасштабнішу магічну композицію одним лиш клацанням пальців. Зазвичай після такого у бальній залі звучать овації.

Він намагався вивести мене на діалог і навіть перепросив за те, що зачепив не ту тему. 

Я мовчала. Жодних поступок. Тільки робота.

Я вчила його оживляти предмети та збільшувати тварин. Воно королю й не треба насправді, але це видовищно і для демонстрації сили перед народом підходить найкраще. 

В нього все дуже швидко виходило і це не могло не радувати. 

– Чому ти не вчиш мене словам покори? – запитав Даміан на четвертий день наших занять. 

Я всміхнулася, бо очікувала цього. Всі королі питають про це. 

Ліонар завершив демонстрацію своєї сили саме так. Від його магічного наказу всі у залі впали на коліна…

“Або ти вчиш мене ментально підкорювати людей… або я тебе цілую і ти нічого з цим не вдієш, Веллі. Бо теж бажаєш цього, просто вперто ображаєшся.” 

Я, наївна, думала, що як навчу його тої покори, то це зупинить спроби знову повернути все як було між нами. 

Не зупинило. 

– Бо король має завоювати довіру, а не посіяти страх у душах підданих, – відповіла, мабуть, вперше за ці дні, дивлячись прямо в очі Даміану. 

Після Ліонара жоден король не закінчував так демонстрацію. 

– Гарно сказано, Велліаро, – навіть не сперечався зі мною. – Тим більше в мене буде дещо своє на завершення демонстрації, – додав загадково. 

Звісно ж мені хотілося його про це розпитати, але я змовчала, бо наші розмови завжди погано закінчуються і навряд чи король розкриє хоч краплинку своєї таємниці. 

Та й нехай. Мене це не стосується. Не буду лізти туди, де дійсно можу ошпаритись. 

Все ж до останніх днів перед балом мій внутрішній спокій поступово відновлювався. Даміан насправді мав мало часу на діставання відьми й готувався до важливої події. 

Поступово прибували посли та гості з сусідніх королівств. Рід Ріонарів, за чутками, зайняв кращі кімнати замку. 

Непередбачуваних ситуацій з магічного боку більше не було і це вселяло надію, що на кротах все й закінчиться. А той, хто це зробив… його й шукати не треба. 

Настане час, коли приховувати відсутність душі буде майже неможливо і тоді ця людина приповзе до мене на колінах та буде благати полегшити страждання. А я певно нічим не зможу допомогти… Деякі рішення стають для нас фатальними й долю в такому випадку змінити неможливо.

Загалом, велетенський замок враз перетворився на тісний вулик, бо й гостей вже було купа і тих, хто безпосередньо брав участь у підготовці свята вистачало всюди. 

За роботу деяких відповідала я. Адже багато що трималося саме на магії, тому доводилося контролювати усіх людей сили в замку. 

Лиш моя вежа залишалася осередком тиші й спокою. Сюди б не посміли нікого поселити й це гріло мою древню душу. 

Кілька разів ми бачилися з Амідантою. Королева трохи повеселішала. Я знала як сильно вона любить свята та бали й дійсно вміє все гарно організовувати. Аміда розповідала мені про свої шалені ідеї, як заполонити квітами усю терасу та балкони й щоб ті квіти кожні пів години магічно змінювались. 

Звісно ж я підтримала її ідею та пообіцяла допомогти з цим, відправивши кількох сильних відьом їй на допомогу. 

Аміданта намагалася вмовити мене ще й сукню собі обрати, в її особистої та найкращої в королівстві майстрині одягу. Та я відмовилася, запевнивши, що сукня в мене вже є.

І вона справді була. Що разу мені її дарує один…дуже давній друг з Арнійського королівства.

І цього разу сукня навіть раніше самого друга прибула. А в ній магічне послання. 

Маленький сріблястий метелик вилетів з коробки, як тільки я її відкрила, покружляв навколо мене й впав вже звичайним клаптиком паперу.

“Моя люба, я трохи запізнююся, не знаю чи встигну прибути до початку балу, але не переживу, якщо ти одягнеш щось інше.

Навіки тівй Аріонель” 

Всміхнулася й дістала з коробки черговий витвір мистецтва… інакше й сказати про цю сукню не можна. 

Він ніколи не відступить. А я ніколи не зможу йому знову поступитись. Але його наполегливість за ці сотні років гріє моє серце. Щось має бути постійним у цьому бентежному мінливому житті. І для мене це Аріонель.