Розділ 15

Поспати нормально не вийшло. Навіть гаряча ванна з травами не допомогла як слід розслабитись. Перед очима стояла картина, де Даміан б’є долонями об землю, запускаючи нищівну блискавку. 

Люди сили дійсно вміють відтворювати щось подібне до заряду блискавки, але це зовсім інше. То було справжнє природне явище і я вже навіть почала сумніватися у власних силах. Бо на таке може бути здатен хіба бог, та переді мною тоді стояла людина… з силою бога? Як таке можливо? Воно б розірвало його на шмаття. Іссіда ділиться з королями піщинкою і ті ледь втримуються на ногах. Я навіть не витримала б такої могутньої магії. 

Тому явно я щось не могла в ньому розгледіти чи зрозуміти. І це “щось” не давало мені покою. А ще його поведінка… Грається зі мною як з мишкою. Щоб я не робила, щоб не казала – йому байдуже. 

Вранці встала розбита і страшенно зла. Та якщо втому я знаю як прибрати магією, то от злість втамувати не допомогла б певно й Іссіда. 

– Неперевершена, – пролунало ехо від Октавія, коли я саме намагалася спокійно попити свою каву. – Там до тебе ввечері Аміданта приходила.

– Що хотіла? – запитала, таки відпиваючи бадьористий напій з земель Арнійського королівства. Один з найкращих дарів для мене від мого… давнього знайомого. 

– Нічого не сказала. Лиш передала, що хоче з тобою поговорити, – відповів Октавій.

– Ясно, що там у нас сьогодні за планом? – зазвичай я все пам'ятала й сама, але з цим новим королем в голові був розгардіяш. 

– Суд над Бовтокунами назначили на дев'яту, потім певно ж треба буде їх відправити додому. На одинадцяту має явитись скарбничий зі звітом по доходу від видобутку кристалів чистої енергії. Потім обід, а після…

– А після страждання-навчання буде з королем, – перебила його. 

– Так, ваше навчання почнеться, і я взяв на себе сміливість скасувати усі зустрічі до кінця дня й перенести все на наступний ранок.

– Октавій, я казала як тебе люблю? – посміхнулася сама до себе, радіючи, що гном подумав про мої нерви й сам зрозумів – після клятих занять я хіба буду здатна на вбивство. 

– В цьому місяці ще жодного разу, – діловито заявив він.

– Я тебе люблю, Октавій.

Аж на душі потеплішало від розуміння, що серед купи безтолкових ледарів є мій гномик, який завжди знає більше, ніж я кажу. 

– Гаразд, – встала й відправилася до гардероба. Сукня на суд має бути відповідно офіційною. – Сподіваюсь до одинадцятої я встигну навідати Аміданту, а як ні, то нехай скарбничий трохи на мене зачекає.

– Зачекає, де він дінеться, – пройшлося по кімнаті ехо і гном затих. 

Останнім часом звісила на Октавія майже всю паперову роботу, яку страшенно не любила, а гном без обурення порпався у тих вічних звітах і я його за це ще більше любила. 

Суд над Бовтокунами пройшов дуже швидко. Ще швидше я відправила цих демонічних падлюк додому і вже о десятій чекала на Аміданту у її особистому саду рожевих квітів та дерев. 

Пахло тут неймовірно. Сад був схожий на свою власницю – такий же солодкий і ніжний. 

Аміда, як завжди, прийшла у легкій світлій сукні і я, дивлячись на неї, щиро не розуміла як можна в таку неймовірну красу не закохатись з першого погляду? Та я б на місці короля не відьму атакувала, а налагоджувала стосунки зі своєю молодою королевою. 

Аміданта без церемоній, як і зазвичай, кинулася мені в обійми. Це певно була єдина людина у світі, якій я це дозволяла робити. 

– Пробач, Веллі, – прошепотіла вона засмучено.

– За що це, сонечко? – аж відхилила її, щоб в очі заглянути, а там таке розкаяння…

Але дівчина раптом всміхнулася та вже легковажніше мовила:

– За те, що була з тобою несправедливою під час останньої нашої зустрічі. Я не повинна так на тебе реагувати, бо ти в усьому, як і завжди, маєш рацію. Просто мені важко так відразу прийняти свою долю, – вона зітхнула, а я їй посміхнулася, бо вже подумала що щось серйозніше трапилося, а це просто дівча себе накрутило. 

– Ходімо, – повела її до уквітчаної альтанки, де ми з нею присіли на оксамитові м’які лавки. – Ти так мене не лякай більше, Амідо. Я ж чудово розумію твій стан і зовсім не ображаюся. 

– Вчора про ліс дізналася і так за тебе хвилювалася, – зізналася дівчина, довірливо заглядаючи мені в очі.

– Я ж безсмертна. Чого б тобі хвилюватись? – запитала безтурботно і провела рукою по її світлому волоссю.

– Не знаю, – посмурніла вона. – Передчуття якісь недобрі.

– Ти б краще дурницями голову не забивала, а продовжила свої заняття. Бо всі успіхи будуть даремними, якщо силу свою не розвиватимеш, – насварила її по-материнськи. 

Кілька років тому примітила в дівчині зародження магічної сили. Так інколи буває, що магія не від самого народження прокидається. А тут ще й донька короля. Мені було приємно її навчати, хоч Аміда не дуже хотіла ту магію освоювати. Не любила вона це діло і всяко уникала занять. 

– Я тільки з тобою готова вчитись, – вперто відмахнулася від мене молода королева. – А ти зараз дуже зайнята. Тому я почекаю поки Даміан відчепиться від тебе і потім ми вже продовжимо. 

Відчепиться… легко сказати. 

Дівчині я продовжила всміхатись, а в самої на душі шкребли коти, бо не було схоже, що він готовий так швидко відчіплятись. А це не аби яка проблема для мене. І як її вирішити я, мабуть, вперше не знаю. 

Головне що в мене немає відповідей. Хто він? Нащо так себе поводить? Яка в нього кінцева мета? Всі ж мають мету і чомусь мені здається – Ерентай це лиш сходинка до чогось іншого… І не я кінцева мета точно. Він здивувався, коли побачив, що я молода, а отже не надто й цікавився яка саме там відьма прив'язана до корони. Тому є ще щось, до чого він прагне і для цього певно йому потрібна я. 

У раптову закоханість короля не повірю ніколи. Не вміють такі як Даміан по-справжньому кохати.