Розділ 14

Ліс потроху оживав і повертався до звичного стану, а ми продовжували стояти один навпроти одного… не рухаючись.

Я намагалася усвідомити те, що тут щойно відбулося. Намагалася побачити в ньому ту силу, яка здатна на таке…

Але саме зараз переді мною стояла людина.Та ж сама людина, з моєю дарованою та ще неосвоєною силою і з чимось, що абсолютно не вдавалося розгледіти.

Магія в ньому не спить. Дідько! Та вона ж ним і контролюється. Він не дає їй проявитись. Приховує її?

Він просто чекав. Ні слова більше не промовив. Дивився і чекав що ж я буду далі робити.

Запитувати хто він такий немає сенсу. Не розкаже. 

Що ж тоді мені зараз лишається?

– Дякую, – промовила, замість тої тисячі запитань, що вже мала до нього. – Хоч не варто було так себе розкривати… Я б впоралася сама. 

– Впоралася б, – примружився трохи. – Але не без наслідків. 

– Якось без твоєї допомоги прожила не одну сотню років, – вирвалося воно саме з мене. 

– Оце ж я дивуюся теж, як це тобі вдалося.

Щоб не продовжувати перепалку, я просто розвернулася і пішла до виходу з лісу. 

– Не запитуєш нічого? – звісно ж швидко наздогнав мене король. 

– А ви мені хіба щось розкажете, Ваша Величносте? – покосилася на нього. 

Даміан раптом засміявся.

– Ти не перевершена у своїх переходах, Веллі. 

– В чому? – абсолютно не розуміла про що це він знов. 

– В переходах. Як же ти вправно скачеш від дурня до Вашої Величності, – ще дужче зареготав уголос.

Закотила просто очі. 

– Бо ви, Ваша Величносте, поводите себе не як король, – спробувала достукатись до нього повчальним тоном.

– А як королі себе поводять, шановна древня відьмо? 

Який же він… важкий. Щойно тут, як божество якесь, фокуси показував, а тепер знову грається, немов дурлик без особливих розумових здібностей. 

– Не тягаються за відьмами й не тягають відьом, наче мішок з картоплею, – все ж пояснила я. 

– Ааа, зрозумів, – явно ж удав що замислився. – Тобі не сподобалось як я тебе ніс? Можемо виправити!

Я древня і дуже сильна відьма. Я викликаю страх в підданих Ерентаю. Я унікальна магічна істота цього світу і… я тільки що закричала, як мале дівчисько, коли цей абсолютно нестерпний король, сміючись, підхопив мене на руки. 

– Я зараз вперіщу в тебе закляттям!! – верещала, поки він гиготів як божевільний і легко ніс мене на руках. Ще й притискав так, що важко було звільнитись.

– Ти не можеш. Ти ж проклята.

– У виховних цілях можу. Постав мене на ноги, клятий ти король!! Бо будеш ходити кілька днів з ослячими вухами!!

Верещала перше, що приходило на думку, але на диво саме це спрацювало. Поставив і навіть кілька кроків від мене зробив. 

– Тихо-тихо, Веллі. Нащо ж відразу ослячі? 

– Ні… я цього не витримаю, – прискорилася, щоб швидше вже покинути ліс і повернутись у свою вежу, де можна буде відпочити хоч від нього. 

– Та не такий вже я й нестерпний. Ти он взагалі мене покинула в печері, – не напружуючись, наздогнав мене король. – Що? Цього разу мені й від Тихого лісу самому добиратись? 

– Чого ти добиваєшся, Даміане? – різко зупинилася і він мало не зніс мене на ходу, але вчасно загальмував за міліметр від мене. 

– А ти як думаєш? – мало не поцілував, шепочучи своє питання. 

Зробила крок від нього і байдуже, що це показує мою слабкість. 

– Я думаю, ви, Ваша Величносте, затіяли зі мною недобру гру. Бажаєте підкорити підкорену відьму? – надто гірко це прозвучало. – Не вийде. Не витрачайте свого королівського часу на це. Робіть свою роботу і краще зверніть увагу на молоду дружину. Аміданта заслуговує на справжнє кохання і доброго чоловіка поруч. А я, з вашого дозволу, буду виконувати свою роботу. 

– Ти кохала його? – раптове питання, що зовсім збило мене з думки. – Того, хто так тебе зламав? Ти його кохала… Це був король? Той, який прокляв тебе? 

– Надто багато питань для того, хто не готовий відповідати на жодне моє запитання, – кинула втомлено й продовжила йти.

Через хвилину ми стояли на узліссі і я свистом кликала до себе Марлену. 

Сова швидко прилетіла та, як і завжди, погодилася на збільшення. Ми були з нею давні знайомі й птаха повністю мені довіряла, а я щоразу щедро їй віддячувала. 

До замку ми летіли тихо. Король навіть більше так сильно не притискався до мене. Певно бачив, що я вже на межі й на цю ніч з мене досить перепалок. 

На даху моєї вежі я зрозуміла одну річ… він був на даху, не проходячи вежу знизу до гори… Він вже був тут. 

– Знову цей погляд, – хмикнув Даміан. – Ти ніби на піщинки мене ним розбираєш, Веллі. Але це тобі не допоможе, відьмо. Є речі… про які інколи варто не знати. 

– Лишати вас тут, Ваша Величносте, чи все ж можливо провести до замку крізь мій захист? – натомість поцікавилася я. 

– Проведи, – махнув король. – Можеш за одно показати свої володіння… у моєму замку. 

Цей натяк…

– Я можу й переїхати, – мовила, йдучи до сходів вниз та відкриваючи йому дорогу крізь магічні плетіння. – Маю кілька маєтків неподалік і після балу залюбки туди переберуся. 

– Мене влаштовує твоє проживання у замку. 

– Тоді ця вежа абсолютно і повністю моя, – холодно додала. – Сюди ніхто, навіть королі, не заходять без мого на те дозволу. Це моя територія, Ваша Величносте, – навіть обернулася до нього. Щоб точно почув мене. 

– Без питань, – всміхаючись, задер руки. – Твою територію не чіпатиму. Мені вистачить тебе й на своїй території…

Продовжила йти донизу, бо знову ці кляті натяки…

– Заняття після обіду вам підійдуть? – запитала, щоб змінити тему. 

– Підійдуть, – погодився король.

Хотілося мені тоді крикнути щось типу: “А вони тобі, ті заняття взагалі потрібні?!” 

Але стрималася, бо хто б він не був та правильно використовувати дар відьми й Іссіди ще треба навчитись.

На першому поверсі, у своєму незмінному крісельці дрімав мій Октавій.

Провела короля до виходу з вежі, відкрила двері й прибрала захист.