Розділ 13

– Що ти робиш?!!! – загорлала шоковано, коли цей… король, щоб його, різким рухом вхопив мене і, немов мішок з картоплею, перекинув через плече та як чкурнув з того місця, де земля почала тікати з-під ніг. 

– Рятую свою дурну відьму, – відповів і навіть ще не захекався. 

– Мене не треба рятувати, дурінь!! – слів не підбирала в цей момент, а думала як краще його тріснути магією, щоб зупинився й на ноги мене поставив.

Вже примірялася до королівського заду, але він знову мене здивував:

– Треба, бо це щось там не магічне під землею.

– Нічого там не магічного таких розмірів не може бу…

Замовкла на пів слова, вичепивши оком у тій прірві, куди вже падали дерева, велетенську лапу з довжелезними кігтями, як у…

– Та це ж кріт! – вигукнула, не вірячи своїм очам. 

А король і не зупинявся. Нісся лісом зі мною шокованою на плечі, аж поки не вибіг до узлісся і тільки там опустив мене на ноги. 

– Кріт, кажеш? – не дав мені розпочати своє обурення. – Виходить, хтось збільшив крота. 

– Так. Але зараз мене інше хвилює, – все ж обурення в мені клекотало і вимагало пояснень. – Нащо ти…

– Ваша Величність.

– Нащо, Ваша королівська Величність вхопила мене й винесла з лісу? – ох і зла я була, аж волосся магією іскрило, а ця нахабна Величність стоїть і всміхається. 

– Бо мені не треба пережована відьма. 

– Я б з кротом точно впоралася, – мало не кидалася на того короля, поки мутоване звірятко жувало кілька дубів. Хрускіт був страшний. – І ти не допоміг мені, а не дав зупинити монстра. 

– Він там не один, – спокійно продовжив король, дивлячись у бік лісу та абсолютно ігноруючи мій праведний гнів. – Це не просто якийсь збільшений кріт, Веллі. Це як приманка для тебе, відьмо. Думаю, їх там декілька у межах лісу тримається. Можливо й більше, ніж декілька. І поки ти боротимеш одного… другий посмакує твоїм гарненьким тільцем. 

– І нічого не трапиться, Даміане. Я безсмертна. 

– Не відчуваєш болю? Тебе не можна поранити? 

– Відчуваю і поранити можна, але я відновлюся, навіть якщо мене зжере бісовий дракон, розумієш?! 

– Хочеться гострих відчуттів, відьмо? – раптом зробив він кілька кроків до мене. – Ти ж древня. Маєш бути трохи хоч розумнішою. Хіба не ясно що тут відбувається? Хтось прагне відтягнути моє з тобою навчання. Бо поки ти відновлюватимешся, пройде час і доведеться відкласти перший бал. А тепер, Велліаро, гарненько подумай, хто з підконтрольних тобі людей сили здатен збільшити кротів та маніпулювати ними? 

Він вже стояв упритул, але я не реагувала на його близькість. Закам'яніла просто, бо король дійсно мав рацію. Це найлогічніше пояснення, а отже я маю десь під боком зрадника. 

– Та будь-хто. Це не важка магія, – відповіла, перебираючи у думках варіанти. – Важче б було їх контролювати та ще й тримати в межах якоїсь території й робити це так довго. Але не це головне. Той, хто пішов на таке…. згубив свою душу. 

Всередині все захололо від цього розуміння.

– Що воно означає, якщо нормальною мовою? – скривився Даміан. 

– Збільшення звіра це договір з ним, – почала пояснювати я. – Жоден звір не піде на свідоме нищення природи та свого ж дому. Звірі мають свої принципи й правила. Тому я впевнена – кротів збільшили без їхньої волі й використовують без їхньої волі, а це можливо лише якщо залучити темну силу, котра ніколи не зайде у тіло, в якому є душа. 

– І що такого страшного в цьому? Чого ти так зблідла, що сама стала схожа на привида у світлі місяця? 

– Ніхто просто так на таке не піде, бо це приречення на вічні муки. Це поступово повна порожнеча всередині за життя і вічне блукання після смерті. Ніде не буде спокою загубленій душі, а тілу за життя доведеться прожити такий біль, що згодом потьмариться розум і сенсу існування для такої людини не залишиться. 

Пояснювала й сама ще не могла повірити, що хтось зміг на таке добровільно наважитись. 

– Отже, ми маємо справу з відчайдухом, – хмикнув король. – Будемо розбиратись, а зараз певно треба якось зупинити цих жерунів підземних. 

Він махнув у бік лісу. 

Я хитнула головою, відганяючи від себе той жах, що вже встигла уявити, й рішуче почала закочувати рукава туніки. 

– Ти головне мені не заважай і я покінчу з ними всіма за кілька годин. 

Зірвалася на біг, промовляючи закляття активації пекельного вогню. На жаль цих кротів вже було не можливо повернути до їхніх розмірів і тому запхала своє небажання нищити бідних істот якомога далі й заплигнула на дерево, яке вже пливло у провалля…

Мій вогонь дуже швидко дістався до першого крота і він, здригнувшись, почав назад закопуватись, але магічне полум'я було вже не зупинити. 

Другий кріт, як і казав Даміан, спробував на мене на пасти й закинути дерево, на якому я й досі трималася, у свою пащу. Але вогонь туди залетів раніше ніж я. 

І вже хотіла видихнути, як раптом різко полетіла у ще глибше провалля, але зорієнтуватись мені не дав товстий ремінь, що змією обвився навколо талії й різко смикнув мене у гору. Я лиш побачила як хрумкнуло дерево у пащі крота, ще більшого за двох попередніх. 

– Трясця йому, – вилаялася. 

– А казала, що впораєшся, – хмикнув Даміан.

Це його не зовсім простий ремінь вчасно мене витягнув.

А земля тим часом вже дрижала знову.

– Та скільки ж їх тут?! – трохи запанікувала. Не за себе, за ліс злякалася. Здавалося, полюючи на мене, ці кляті монстри зараз знищать увесь ліс. 

– Ми цього ніколи не дізнаємось, – прошепотів король. 

Раптом немов весь світ завмер, як природа завмирає перед бурею. Він заглянув мені в очі й повільно приклав палець до своїх вуст. Не розриваючи погляду, він опустився на одне коліно і різко вдарив обома долонями об землю. Без заклять… без нічого.

Захотілося закричати, але від шоку голос мій пропав. 

Блискавка. Справжнісінька… зовсім не просто магією створена пройшлася по поверхні землі. Минаючи мене і дерева, вона увійшла у землю й та так здригнулася, що я ледь втрималася на ногах. В ту ж мить усе стихло.