Розділ 12

Сова приземлилася на узліссі. Король зістрибнув перший і подав мені руку.

Ще чого? 

Глянула на ту руку, як на щось брудне, і сама зіскочила на землю. 

– Замало поваги, як для проклятої на служіння відьми, – хмикнув Даміан. 

Я вирішила просто промовчати й робити свою роботу, так, ніби його тут немає. Не зобов'язана ні перед ким розшаркуватись тут. 

Зменшила сову, подякувала їй магічною енергією та, відпустивши поки пташку, почала готуватись до нелегкої ночі. 

Спочатку дістала з сумки сріблясте магічне кільце, яким зазвичай рубаю вовкулак, далі були два зручні кинджали зі сталі бога війни Торота, їх закріпила на поясі. Туди ж, у малесенькі кишеньки повставляла вибухові та цілющі зілля й останньою була спеціальна сітка для вилову демонічних істот, котру я дуже давно і за великі гроші викупила в одного напівдемона. 

– Серйозні в тебе збори, – підмітив Даміан, який весь час уважно за мною слідкував. Відчувала його погляд, як немов магічний промінь – він обпікав. 

– А ви думали, Ваша Величносте, я на пікнік у ліс зібралася? – як би не хотіла приховати зверхність… не вийшло, надто дратував він. – Тут було зафіксовано провалля, котре щоночі з'являється у різних місцях і жере все живе й неживе. Тому… раджу повертатись до замку, Ваша Величносте. 

– Провалля кажеш, – насупився Даміан. Риси обличчя короля у місячному сяйві були різкішими й погляд ніби навіть іншим… зосередженим став, холодним. – А ти вже колись мала справу з таким проваллям, відьмо? 

– З таким не мала, – відповіла як є. – Проте приблизно розумію хто за тим проваллям може стояти. 

– Не боїшся, що воно й тебе зжере? – ледь всміхнувся, хоч вираз обличчя лишався задумливим. 

– Я б йому тоді подякувала, але мене вбити неможливо, – стримала гіркоту від цих слів.

– Так набридло жити? – підійшов трохи ближче і схилив голову на бік, вдивляючись в мене. – Чи просто життя було нудним?

– Ваша Величносте, в мене немає часу на розмови, – відійшла трохи від нього і присіла на траву й почала діставати їжу з сумки. – Тому, з вашого королівського дозволу, я буду робити свою роботу. 

– Їсти? – хмикнув і примостився поруч й нахабно перехопив мій хліб з сиром. 

– Їжа це енергія, енергія це важлива частина магії. А я сьогодні ще нічого не їла, – вгризлася у хліб з шинкою. – Тому так, їжа це частина підготовки до важкої ночі, – договорила тоном вчительки, але вже з набитим ротом.

Йому ж звісно від цього стало смішно та хоч промовчав і продовжив жувати вкрадений в мене бутерброд. 

– Навіщо вам так ризикувати життям, Ваша Величносте? – запитала, не втримавши це в собі. От нащо він за мною попхався? Тепер ще й за нього відповідати. І буде ж тільки заважати. 

– Я нічим не ризикую, Веллі, – відповів у своєму нахабно-впевненому стилі. 

– Значить, ви, Ваша Величносте, гатки не маєте що там на нас чекає, – сказала, встаючи на ноги.

– Точно так само, як і ти, відьмо, – відповів безпечно, встаючи слідом.

От… реп'ях королівський. І причепився ж. Дурінь. От його сьогодні ліс нехай і навчить бути більш обережним. Якщо ще виживе.

Більше не намагалася його переконати й першою пішла вузькою доріжкою, крізь низькі чагарники, у гущавину лісу. 

Чула як він тихо крокує позаду. Ми рухалися повільно. Я прислухалася спочатку до лісу, а потім і до магії його. 

Йшла без світла, щоб не турбувати зайвий раз місцевих жителів. 

Інколи зупинялася й, торкаючись дерев, запитувала в них звідки чекати небезпеки. Тихий ліс це як ціле королівство у королівстві. Тут діють свої правила й закони, тут існує зовсім інша, природна магія. Тут все живе і має свій розум, просто не з усіма ліс готовий говорити. Але ми з ним давні знайомі. 

Різні були часи. Інколи ми сварилися, а бувало й жили в злагоді. Та завжди ми знаходили компроміси. Просто треба розуміти – закони Ерентаю тут не працюють. Тихий ліс є великим, магічним, дуже особливим джерелом. І часто я маю з ним якісь проблеми, бо люблять тут собі знаходити притулок темні істоти, а Ліс їх просто так не видає. 

Та сьогодні він радо йшов зі мною на контакт.

“Небезпека всюди. Під землею вона. Рухається постійно. Торкається нашого коріння. Тікай, поки ще можеш” – шепотіли злякано дерева.  

– Дивно, – мовила, відсахнувшись. 

– Що там? – поцікавився Даміан. 

– Вони всі такі налякані, – ніяк не вкладалося це у голові. – Абсолютно всі кажуть одне й те ж.

– Що кажуть? – напружено запитав король.

– Що тут всюди небезпека. Але ж так не може бути, – продовжила йти й думати вголос. – Весь ліс боїться того провалля, що постійно мігрує. І Бовтокуни навіть здиміли й самі прийшли до мене здаватись. 

– Бовтокуни? – перепитав. 

– Істоти такі, демонічні. Поселяються в лісі, мімікрують під звичайні дерева і потім шкодять всім.

– Отже, провалля ці утворюють не демонічні істоти, – раптом зробив висновок Даміан.

Я від цих слів аж зупинилася й повернулася до нього. 

– Чому це ти так думаєш? 

Запитала, бо сама ж я підозрювала якраз демона-пожирача чи щось подібне. 

– Бо логічно, що Бовтокуни б твої зі своїм братом якось домовилися б, а раз втекли, то значить це щось зовсім інше. 

– Логічно, – здивувалася, але він дійсно мав рацію. 

Тоді що ж це може так сильно налякати буквально увесь ліс?

Даміан раптом схопив мене за руку, але я не пручалася, бо земля під ногами задрижала й почала осипатись…

От зараз і побачимо що ж то так лякає всіх.