Розділ 11

Повільно обернулася, бо й вухам своїм не повірила відразу. 

– Це моя вежа, – мовила з натяком. 

Деякі попередні королі за все життя сюди й ногою не ступали, а цей, минаючи усі захисти, опинився аж на моєму злітному даху? І, що головне – я не відчула цього. Тобто мали спрацювати магічні сигнали, або хоч ехо від Октавія повинно було б сповістити про його прихід…

– Це мій замок і моє королівство, – з таким же натяком та ще й усмішкою заявив новий король.

Хіба не сердиться на мене? 

– Як дорога? – поцікавилася. – Швидко до замку дісталися, Ваша Величносте? Порталом чи хто підкинув?

Самій було цікаво, бо ж до порталу ще треба було дійти, а там механізм непростий. Так, звісно, я бачила його силу та розуміла, що він самотужки спокійно добереться, але не думала, що настільки швидко. 

– Не порталом, – відповів, проте далі не продовжив. 

Ясно. Пояснень мені не варто чекати. Та тепер цікаво як же він тоді дістався до замку? Треба буде перевірити портал, можливо навмисно бреше. 

– То куди це ти, відьмо, летиш? – повернувся до свого запитання Даміан. 

Зітхнула, розуміючи, що без пояснень не вдасться полетіти робити свою роботу. Не король, а одні проблеми.

– До Тихого лісу лечу. Там щось не те відбувається вночі. Тому я маю те “не те” знайти й знешкодити. Це моя робота, Даміане, – як малій дитині вже пояснювала. – Крім короля, в мене є деякі обов'язки. Тому… На добраніч, Ваша величносте. 

Більше не чекала, що він там ще буде говорити й заскочила на Марлену, вмощуючись зручніше та даючи їй ментальний наказ летіти до Тихого лісу. 

І мало не закричала, коли відчула спочатку різкий поштовх, а потім гарячу руку на своїй талії. 

– Що ви…

– Тшш, відьмо, – зашепотів на вухо Даміан. – Пташку лякаєш. До речі, тобі личить твоя робоча туніка і ці вузькі штани.

– Що за іграшки? – намагалася взяти себе в руки, але зробити це на великій висоті та ще й на спині ментально керованої сови й з ним за спиною було ой як не просто.

– Які ще іграшки? – удавано дивувався Даміан. – Лише сувора робота, відьмо. 

– Моя робота! – вигукнула, не витримавши й Марлена моя нервово сіпнулася та мало не скинула нас з себе.

– Хочеш як можна швидше позбутися мене? Ая-яй, яка погана відьма, – знущався Даміан.

– Моя робота, – почала значно спокійніше, хоч, бачать боги, це мені давалося титанічними зусиллями. – Ваша Високосте. В кожного є його робота. То чого, ви, Ваша Високосте, лізете у роботу відьми? У вас там у замку молода дружина, купа підданих, обов'язків та усіляких важливих королівських справ…

– Магія це теж королівська справа, Веллі, звикай до цього, – перебив він моє обурення та ще дужче притиснув до себе. – Якщо в Тихому лісі відбувається щось не те… я маю знати що саме “не те” там відбувається, і ти так просто від мене більше не втечеш, відьмо.

– Та не треба так притискатись, – прошипіла крізь зуби. Так хотілося його скинути, але ж король…

– Ну пробач. Пташку ти не таку вже й велику зробила, – зовсім не збирався відсовуватись Даміан. 

– Бо я сама мала летіти, – мало не гарчала вже.

– Інколи плани змінюються в останній момент. От як, приміром, з печерою… ти ж не планувала мене там залишати? А потім щось тебе змусило втекти, – його шепіт лоскотав мені шию і єдине, чого я бажала, це швидше вже приземлитись, тому постійно ментально підганяла ту бідолашну сову. 

– Деколи дуже небезпечно рушити плани відьми, Ваша Величносте, – відповіла холодно. – Я звісно ж підкоряюся короні, але я не всесильна і раптом що… я не помру, а от ви…

– Переживаєш за моє життя? – хмикнув.

– Попереджаю про можливі наслідки вашого свавілля, – не промовчала.

– Одне свавілля від тебе, одне від мене і на сьогодні ми квіти, відьмо, – відповів король. 

Я просто замовкла, зрозумівши, що достукатись до його здорового глузду неможливо. А мені так навіть буде й краще. Ну поперся за мною молодий дурний король, ну зжерло його чорне провалля, то ж хіба я винна? Ні. І видихну спокійно, і…. А чого це він справді такий безпечний? Ніби точно знає, що з ним нічого не трапиться. Хм. І каже, що портал не використовував… 

Так. Спокійно, Велліаро. Потихеньку заходь, як у гарячу воду. Не поспішай занурюватись.

Щось з ним не так і чим далі, тим я це чіткіше бачу. Були й хоробрі королі на моєму віку, але магії та тим більше таких от проваль все-таки всі вони на початку побоювались. 

А цей… вічно без вартових та охорони навіть ходить. І дурним його назвати насправді важко…

– Про що задумалася, відьмо? – вириваючи мене з думок, запитав Даміан. 

– Про те, хто ти такий, – мовила, чомусь минаючи правила звертання. 

Ми летимо на одному птахові, він притискається до мене усім тілом, тож думаю я можу обійтися у цей момент без величань. 

– А ти як думаєш? – вкрадливо так поцікавився. 

– Думаю, ти мені зараз все одно не скажеш. 

– Правильно думаєш, відьмо. 

Отже, він знає хто він і яка в ньому спить сила. Хм. Цікаво. 

А вода не просто гаряча, вона кип'яток.