Розділ 10

Повернулася відразу до своєї вежі. Відьмина вежа – так її називали піддані королівства. Це був мій осередок спокою та рівноваги. Тут я працювала, жила й проводила дуже багато часу. 

Тут все було тільки моє. Лише моя енергетика наповнювала цю частину замку. Всі, кому потрібно було зустрітись зі мною, спочатку мали отримати на це дозвіл, який видавав мій старий слуга – гном Октавій. 

Гноми хоча б живуть довше за всіх людей. Октавію, приміром, було приблизно двісті п'ятдесят років. Колись я його, зовсім ще дитям врятувала з болота потопельниці й забрала до себе. Так він і служить мені, бо не пам'ятає навіть як в те болото потрапив. Ім'я Октавій я йому дала тоді, адже своє він теж не пам'ятав. 

Гном мав магічні здібності, які ми з ним за ці роки розвили но ідеалу. 

Коли я, дуже зла і збентежена, перенеслася прямісінько до своєї кімнати, мене відразу зустріло магічне ехо – сповіщення від Октавія: 

– Велична, до тебе візитери, – пролунало звідусіль. 

Скривилася від його оцього “Велична”, але за ці роки так і не змогла змусити впертюха звертатись до мене як всі. В Октавія був цілий набір отаких характеристик, якими він мене називав. 

– Кого принесло? – поцікавилася, втомлено опускаючись у своє м'яке оксамитове крісло. – Я ж тебе попереджала – сьогодні маю клопіт з новим королем. 

– Та знаю, – пробубоніло магічне ехо Октавія. – Але там така справа… що, як я відчув твоє повернення, то вирішив все ж розповісти. 

– Йди сюди, – мовила роздратовано. – Твоє ехо давить мені на голову. 

– Тобі? – здивувався Октавій. 

– Уяви собі, – хмикнула я. – Древні відьми теж деколи втомлюються, щоб ти знав. 

– Охо-хо. Йду тоді. Чекай, – без особливої радості додав гном. 

Ніжки в нього коротенькі, сидить він на першому поверсі вежі, а підійматись, бідоласі, аж на останній, бо кімната моя під самим дахом. 

Зітхнула, клацнула пальцями, формуючи контрольований вітерець і прошепотіла до нього:

– Принеси мені його. 

Через кілька секунд за дверима вже чулися обурені вигуки Октавія. Не любив він оці мої магічні штучки. 

– Я б і сам дійшов, – мовив доволі товстенький гном, поправляючи свою зелену сорочку та підтяжки на ній. 

– До завтра хіба що, – хмикнула, помічаючи, що він знову змінив зачіску на своїй рудій фарбованій бороді. Тепер це були дві косиці, з маленькими кільчиками в них. Гном страшенно не хотів старіти, тому вже кілька років фарбував сиве волосся і бороду в найкращих майстринь королівства, а ті вмовляли його на експерименти з бородою. 

– Ти, бачу, не в гуморі, – відразу ж підмітив Октавій, всідаючись у невеличке крісельце, яке я тут спеціально для нього тримала. 

– Не питай, – відмахнулася від нього. – То що там в тебе? Що за візитери? 

– Бовтокун з Бовтокункою приходили, – відповів, дивуючи мене безмежно. 

– Оце так новина, – отетеріла я. – Ви їх затримали? 

– Звісно, – махнув Октавій. – Вартові їх пов'язали у ту ж мить, а вони горланять на весь замок що їм треба аудієнція з Велліарою Тенебріс. Уявляєш, які нахаби?

– Самі здалися? – мовила більше до себе. – Дивно це якось. Скільки років не могли їх вловити, а тут вони самі… Де, ти кажеш, їх тримають?

– Та поки у наше підземелля під вежею закрили. Звідти не так чутно їхні крики. 

– Добре. Піду тоді до них.

– Впевнена? – занепокоєно глянув на мене гном. – Ти якась сама не своя і втомлена ніби. 

– Не настільки втомлена, щоб не впоратись з сімейством Бовтокунів, – рішуче пішла до виходу. 

Бовтокуни це демонічні істоти. Інколи такі вилазять з розколів біля магічних джерел і починають псувати всім життя. Така собі рівновага. Коли у світі з'являється позитивна магія, обов'язково народжується чи вилазить щось негативне, як оці Бовтокуни, що поселилися у нашому Тихому лісі й кошмарять тепер навколишнє населення. Зникає худоба, діти, що до лісу забрели, посіви й ті можуть попсувати Бовтокуни. 

А от зловити їх дуже важко, бо це фактично дерева і, як забажають, вони завмирають, встромляючи свої лапи з коріння в землю, тоді ходи навколо такого дерева скільки хочеш, а зрозуміти, що це Бовтокун практично неможливо, поки він сам себе не видасть…

– Нарешті, – два звичайнісінькі дерева, тільки з випуклими обличчями, кинулися до мене, коли я лиш переступила поріг підземелля. 

Підняла руку і вони зупинилися. 

– Наша рятівниця прийшла, – зітхнула, судячи з усього, Бовтокунка.

– Рятівниця? Ваша? Ви що, кіз об'їлися чи корів може? Що відбувається взагалі? – запитала в обох. 

– Ох, – зітхнув Бовтокун. – Якби ж ми знали, хіба б прийшли здаватись? 

– У лісі страшне відбувається, – заголосила його жінка. – Цієї ночі нас мало не затягло у чорну прірву. Таке щось прокидається там і смокче все живе й не живе. Жах просто. Ми так тікали так тікали…

– Ми більше туди не повернемося, – додав Бовтокун. – Відправ нас назад у підземний світ, ми вже тут награлися. Ну його, ще з'їдять….

– Відправлю, – говорила, роздумуючи над тим, що вони мені розповіли. – Не сумнівайтеся у цьому. А поки посидите у в'язниці. Скільки наробили злочинів. 

– Нехай і у в'язниці, аби воно нас не зжерло, – заголосили в унісон чудовиська.

– Кажете, вночі та прірва з'являється? – запитала їх. – А де саме?

– Та де хоче, – розвів гілля у різні боки Бовтокун. – То там, то там і ніколи не можна вирахувати кого та прірва зжере наступним. Увесь ліс під загрозою.

– І до речі двох останніх діточок не ми погубили, а прірва ця клята, – додала Бовтокунка. – Сама бачила, як вона їх гам і все. 

– Ясно все з вами, – кинула й без пояснень вийшла. 

Треба чекати ночі й летіти до лісу. Якщо вже Бовтокуни здалися, то діло справді серйозне. 

До ночі не так і багато часу лишалося, тому збирала я потрібні мені речі дуже швидко. Потім переодяглася в зручну туніку та штани, закріпила на талії шкіряний пояс, куди потім вже в Тихому лісі вчеплю все, що може знадобитись, перекинула через плече свою багатовмісну магічну сумку, туди ще додала кошика з їжею, яку мені Октавій організував, і я лиш тоді усвідомила, що й не їла нічого сьогодні.