Розділ 7

Печера та сама й озеро, але він інший. Король у воді інший. Ліонар. 

Він дивиться на мене так, немов я для нього увесь світ.

Красивий, могутній, в очах спрага до більшого. Вічна спрага…

Це спогад з минулого. Іссіда для чогось знову показує мені той день.

Я теж тут. Дивлюся на нього і прикликаю богиню. Ліонару було мало сильної та закоханої в нього відьми, він хотів, щоб магія текла й по його венах. Хотів більшого і я шукала для нього таку можливість. Я була готова на все заради короля. Я була зачарована ним і без магії. Наївна. Молода. Закохана в монстра. 

Та молода й закохана Веллі радісно вигукнула, коли над озером закружляв зелений дим і поступово з нього утворився вісник скорої появи богині – Шай-Ен.

Іссіда з'явилася до мене в образі жінки з золотим волоссям та такими ж золотими крилами. 

Щоб богиня почула людину сили, треба правильно римувати заговір. Я довго готувалася до цього дня і мій заговір звучав як пісня. Я в ній просила дати мені можливість поділитись силою своєю з королем. 

Іссіда спочатку голосно засміялася, так, що аж каміння посипалося нам на голови, але ми з Ліонаром встояли. 

– Ти благаєш мене дарувати магію йому? Не людині сили? – холодно запитала богиня. 

– Так. Він достойний мати силу. Він правитель цього королівства і зможе захистити його від ворогів, якщо в ньому зародиться магія…

– Ахаха. Ти впевнена, моя відьмо, що він достойний? – допитувалася богиня, навіть не глянувши на Ліонара. 

Я ж навпаки там стояла й трохи дрижала, але не зводила очей з короля, якому давно здалася, подарувала і серце, і тіло, і душу свою.

– Так. Я впевнена, – мій голос звучав тихо та ні краплі сумнівів у ньому не було. 

Тоді я собі такою розумною здавалася. А зараз бачу лиш дурне дівчисько.

– Що ж, – богиня перевела свій погляд на Ліонара, що завмер в озері, з короною і мечем у руках. – Доведеться тобі показати що таке дар магії, Велліаро, – вона сказала це тихо, а потім вже голосніше звернулася до короля. – Чи готовий ти, король Ерентаю, прийняти у тіло своє силу магічну та вчитись керувати нею? 

– Готовий, – чітко вимовив Ліонар. 

– А чи готовий ти пожертвувати коханням всього свого життя заради сили, яку я тобі дам? – хитро всміхнулася богиня.

Та Велліара здригнулася, дивлячись на свого коханого. Я ж лиш відчула дикий холод в тому місці, де колись розливалося тепло кохання. 

– Що це означає? – напружено запитав Ліонар. 

– Я не можу просто так змінити те, що закладено з початку цього світу. Але, – вона пройшлася до озера і торкнулася води, ніби навмисно витримуючи таку важку паузу. – Одна лиш жертва здатна змінити будь-яке плетіння. Ліонар.

– Я не розумію, – він захитав головою. 

Я всміхнулася, дивлячись на себе. Яка надія тоді була на моєму обличчі. Яка страшенна віра в нього. 

– Все дуууже просто, – м'яко відповіла Іссіда. Кожен її рух був схожий на хвилю, невагому та ніжну. – Ти можеш пожертвувати відьмою, котра довірила себе тобі. Я подарую тобі силу. Корона Ерентаю тепер матиме магію, яка передаватиметься від правителя до правителя, але… Це буде моя сила, вплетена у магію Велліари й вона стане вічною рабинею корони Ерентаю. Вона вічно служитиме короні… навіть після твоєї смерті. Тобі всього лиш треба сказати слова, які й активують неминучі зміни. Я, король Ерентаю, проклинаю відьму Велліару Тенебріс на вічне служіння короні. Я приношу в жертву наше з ню кохання і нехай вона буде рабинею корони навіки!

Він навіть не дивився на мене довго. Хоч тоді мені здавалося, що пройшла дійсно ціла вічність…

Прокляття з його вуст рознеслося відлунням по всій печері й вдарило мене у самісінькі груди. Воно змусило пасти мене на коліна… Я дивилася на зламану ту себе і нічого крім холоду не відчувала. 

Коли сила наповнила Ліонара, богиня звернулася до зламаної та поневоленої прокляттям відьми, котра продовжувала стояти на колінах. 

Не пам'ятаю навіть що тоді на мене більше давило – магія Іссіди чи зрада Ліонара. Лиш точно згадую ті слова, які повторювала про себе, поки він не прийняв рішення: “Він не піде на це. Він мене любить. Він зараз відмовиться. Він ніколи мене не згубить”. Повторювала їх, як найважливіше у світі закляття…

– Ти посміла подумати, що можеш дарувати силу кому завгодно, дівчинко моя? – в голосі Іссіди не було гніву. Вона з жалем дивилася на зламану Велліару. – Але ти забула, що мій дар це не іграшка, його не можна просто так комусь віддавати, ділитись ним чи змінювати людей, в яких сили немає з народження. Лиш богам відомо хто достойний, а хто ні. Тому я прокляттям короля Ліонара караю тебе на вічне служіння короні. Вони будуть змінюватись… а ти ні. А ти ні! А ти ні!

Відлуння голосу богині Іссіди розносилося печерою, хоч її самої вже там не було.

Я віддала себе в жертву коханню, а він пожертвував своїм коханням до мене заради влади й сили та з легкістю промовив слова прокляття.