Розділ 6

Я пішла глибше. Туди, де печера розширювалася і відкривала погляду серце цього місця – підземне озеро. Його вода була темною, майже чорною. Але десь посередині воно світилося м’яким сріблястим сяйвом. Зіниця Іссіди – таку назву воно мало. 

Найсильніше джерело магії, що лине від величної богині, покровительниці Ерентаю – Іссіди.

Колись я безмежно зраділа, знайшовши його… Зараз злегка та звично здригаюся, коли магія починає пульсувати, огортати мене, торкатись і перевіряти. Вона впізнала. Іссіда точно знає хто до неї знову прийшов, але продовжує випробовувати моє тіло на витривалість. 

І раптом магія завмирає… ніби прислуховується, але вже не до мене. Це вперше так. Вона помітила короля. Хоч він ще навіть в озеро не зайшов. 

– Це і є… – почула його надто близько і перебила, роблячи крок вбік.

– Так, – відповіла, розвертаючись до короля Даміана. – Тут ви отримаєте силу, Ваша Величносте. – Для цього потрібно зайти у воду до самого центру. Озеро мілке.Роздягатись не треба. Меч у лівій руці, корона у правій. Все інше… зроблю я. Коли відчуєте потік сили, постарайтеся втриматись на ногах. 

– Були ті що падали? – хмикнув самовпевнено. 

– Були. Доводилось потім ще відкачувати їх. Це недуже приємне заняття, – сказала і скривилася, бо пригадала як батько Аміданти мало не втопився у мілкому озері, втративши свідомість від сили магії. 

Не всі королі мали дух витерпіти дар Іссіди. Та вибору в мене немає. Моє прокляття так діяло, що я була провідником, регулятором і підсилювачем для короля. Дуже часто їм набридало гратись з магією і вони просили просто блокувати її в них, щоб спокійно собі правити королівством та демонструвати силу свою хіба на якісь великі свята. 

– Що ж… я спробую втриматись, – хмикнув король, а потім…

Ну звісно ж. Він почав роздягатись. 

Я повільно підняла брову, склавши поперед себе руки. 

– Сподіваюсь це хоч не спроба справити враження, – не втрималася від поблажливого тону. – Цікаво, чому королі вважають, що їхнє тіло це ще одна корона?

– Враження? – його голос спокійний, навіть лінивий. На вустах легка усмішка. – Ні. Так просто зручніше буде. Враження, Веллі... я інакше справляю. 

Лиш тихо хмикнула, спокійно спостерігаючи за тим, як він скидає з себе вже сорочку. Я бачила сотні тіл. Красивих і не дуже. Смертні змінюються, але в цьому вони всі однакові. Тож ні. Здивувати мене він точно не зміг би. Поки я не побачила дещо, що змусило мене вмить завмерти. 

Мій погляд повільно ковзнув по його спині. Даміан залишив нижні штани й без слів пішов до озера. Я ж дихати перестала та навіть кілька кроків за ним зробила, щоб роздивитись малюнок на широкій чоловічій спині. 

Темна лінія, ні, не лінія – луска… Тонка, витончена, майже жива, вона спускалася вздовж його тіла, переливаючись у світлі печери. Змій! Але мить і я помічаю напівпрозорі сіруваті крила. Це дракон… змієподібний дракон… вибитий на спині нового короля. 

Ледь втримуюся на ногах, бо я впізнаю його. Шай-Ен – дракон, зображений на спині Даміана Ріонара, це символ божественної сили. Усі відомі нам боги не з нашого світу і символом їхнього приходу завжди є поява напівпрозорого Шай-Ена…

– Ти щось хочеш сказати? – навіть не обертаючись, раптом запитав він. – Чи просто насолоджуєшся видом? Моя древня як світ відьмо.

– Нічого не хочу… Просто рухайся, – промовила, забувши про етикет. 

– Як скажеш, – знизав плечима, роблячи перший крок у воду. 

Озеро здригнулося, немов живе. Так і мало бути, але що точно не йшло за планом, так це його татуювання, яке немов теж ожило. Намальований Шай-Ен невловимо майже змінював позу… рухався і водночас лишався на місці.

Я або таки з’їхала з розуму за скільки років, або цей Даміан не просто син відьми. 

Хто ж він тоді? Рід Ріонарів має королівське коріння, але магія в них була лиш моя і пішла вона від них у день, коли пращур Даміана сам передав корону пращуру Аміданти. 

Я вперше за довгий час не була впевнена чи зможу все контролювати. Щось невловимо було не так, як завжди. 

Даміан спокійно дійшов до середини неглибокого озера й повільно повернувся до мене. Вода діставала трохи вище пояса. 

– Що далі? – запитав, але ж не хвилювався навіть. Ніби й так знав що буде далі. 

Ні! Зберись, Велліаро. Тут не місце для роздумів.

Різко видихнула, здіймаючи руки та прикликаючи силою думки дар королівської корони, через який я тепер навічно прикута до неї. 

Магія відгукнулась… але інакше, ніж завжди. Вона текла повільніше. Глибше заходила, торкаючись та трохи обпікаючи. Наче… слухала не тільки мене. Не підкорялася, як це було раніше. 

– Не рухайся, – наказала тихо.

Він не відповів, проте завмер.

Вода піднялась навколо нього, торкаючись шкіри, огортаючи, вплітаючись у його тіло і з'єднуючись з мечем та короною.

Я ступила ближче. Ще. Ще. І коли простягнула руку, щоб спрямувати потік своєї енергії та закріпити силу за новим королем… Світ зник.