Розділ 5

– Десь я вже щось таке чула, – промовила, поблажливо всміхаючись.

Показувати йому свій страх точно не буду. Лиш відчувши його, він вже не зупиниться. 

 – Та невже? – хмикнув, примруживши очі. 

– Звісно, – тепер я повторила його ж манеру. Почала обходити короля, легенько торкаючись його кінчиками пальців. – Кожен новий правитель Ерентаю приходить з величезними амбіціями… Ваша Величносте. Усі бажають увійти в історію великими реформаторами, – зупинилася й зверхньо глянула йому в очі. – Але згодом їхні амбіції гаснуть у суворій реальності. Ніби палав такий вогонь у душі… та на ділі там лиш трохи жевріли жаринки. 

Посміхнувся. Його не розізлили мої слова, хоча мали б. 

– Мені подобається як ти на мене дивишся, відьмо. Ніби на шмат лайна під твоїми ногами. Знаєш чому подобається? – тихо запитав, знов наблизившись до мого обличчя. – Бо я знаю що буде потім і вже в передчутті, Веллі. 

Самовпевнений хлопчисько. 

– Нам час вирушати, – кинула й першою вийшла в коридор. 

Щоб заспокоїтись, щоб мати ті кілька секунд і видихнути. 

– Далеко ця твоя печера Іссіди? – дуже швидко наздогнав мене король. 

Краєм ока помітила як він зупиняє охоронців, не дозволяючи їм йти за нами. 

– Далеко, – відповіла, не зупиняючись. – Це гірська печера і вона на півдні Ерентаю знаходиться. 

– Хм. Цікаво. Як довго ми туди добиратимемось? Є якийсь портал? – поцікавився він, на ходу накидаючи темний королівський каптан, прошитий сріблястими рунами й захисними артефактами. Меч з каменем пробудження сили теж був закріплений на ньому. 

– Порталом ми не підемо, – мовила, вже не озираючись на нього. – Не впевнена чи витримає ваша королівська голівка вплив надто древньої магії, що лине з каменів порталів.

– Ти точно мене недооцінюєш, – спокійно відгукнувся Даміан. 

– Я просто не маю права ризикувати головою нового короля, – знизала плечима і зупинилася посеред широкої закритої тераси з великими вікнами. 

Махнула рукою, відкриваючи їх поривом вітру. Другою дістала з пояса маленький скляний флакончик з мерехтливим золотистим пилком. 

– Ми використаємо дари Арнійських бджіл, – пояснила, повертаючись до нього. 

– Тих, що за секунду здатні побувати у різних точках світу? – уточнив з цікавістю король.

– Тих самих, – не чекала більше й, відкривши флакончик, випустила пилок, промовивши закляття Арнійською мовою та активувавши пил, схопила короля за руку. 

Той раптом притис мене до себе за талію. 

– Так надійніше, – прошепотів він, але обурюватись вже було ніколи. 

Пилок закружляв навколо нас, утворюючи вихор та міняючи простір на потрібні нам гори. Таке перенесення тілом майже не відчувається.

– Вражаєш, – хмикнув король, як тільки камінь тераси під ногами змінився на нерівний рельєф біля підніжжя печери. 

– Всього лиш використала свій подарунок, – відповіла, вивільняючись з його обіймів. 

Обурюватись тепер вже ніби й пізно. Але ж і дозволяти таке йому не можна. 

– Було достатньо тримати мене за руку, – все ж вирішила вказати на цю деталь. 

– Це ж просто обійми, Веллі, – засміявся на це король. – Ти надто колюча. Чи може я тебе збуджую?  

– Перед вами… – почала закипати та він знов перебив мене своїм сміхом. 

– Переді мною древня відьма Велліара Тенебріс, – удавано серйозно мовив. – Я пам'ятаю це, але ж очі мої дивляться на гарну дівчину. Не треба драматизувати, відьмо. 

– Гаразд, – видихнула, намагаючись відновити свою натреновану віками рівновагу, яку цей хлопчисько з короною на голові так швидко і легко похитнув. – Ходімо вже. Час починати, бо до заходу сонця не встигнемо. 

Я звісно ж ступила до печери Іссіди першою. Холодне, ніби живе повітря відразу огорнуло шкіру, немов тонким шовком вкрило. Це був приємний холод впізнання. Магія Іссіди віталася так зі мною. 

Кам'яні стіни з кожним моїм кроком пульсували м'яким блакитним сяйвом. Сила Іссіди тут ніколи не спала. 

Позаду почулися рівні впевнені кроки короля. Зайшов слідом без вагань. І печера його теж прийняла. Світло пульсувало, так само як це робило для мене…

– Гарно, – мовив, рівняючись зі мною. – Це твоє місце сили? Часто тут працюєш? – поцікавився, мимохідь ковзнувши поглядом по склепінні печери. 

– Я тут служу, – виправила холодно. – І раджу бути обережнішим зі словами… Ваша Високосте. Це місце не любить легковажності.

Він лише ледь усміхнувся. 

Всі королі такі. Завжди думають, що їх це не стосується. Що магія, так само як і піддані королівства, належить їм і служить вірою й правдою. 

Насправді ж магія не служить. Вона допомагає і лише тим, хто схилив перед її могутністю голову.