Розділ 3

Колись я була такою ж імпульсивною та світлою, як Аміданта. 

Можливо тому й підпустила цю смертну надто близько до себе, бо вона чимось нагадувала мені саму себе? Ту, про яку я вже й забула. Ту, якою я була до прокляття.

Перший король, до якого мене, ще зовсім молоденьку та дикувату відьмочку, привели на службу, був дуже привабливим чоловіком. Він сів на трон після раптової смерті свого батька і потребував сили, котра б забезпечила його правління та давала б йому авторитет перед підданими. 

Тоді магія лиш починала зароджуватись і розвиватись. Таких як я, відьом з вмінням знаходити, відчувати та добувати магію з джерел, було дуже мало. А от магічних джерел та місць сили у нашому королівстві більше ніж будь-де. 

Король Ліонар відразу зрозумів – магія стане його головною перевагою. Саме тому його першим наказом було за будь-яку ціну знайти людей сили.

Я пам'ятаю очі Ліонара, його погляд на мене. Перший погляд, коли я несміливо, постійно озираючись на смішки з усіх боків, переступила поріг тронної зали. 

Тоді в моді були дуже пишні сукні світлих відтінків та замальовані білилами обличчя. На мене звідусіль дивилися лялькові панночки, а чоловіки взагалі шепотілися та посміювались. 

Я йшла босою, волосся темне, гладко вичесане, розпущене, прикрашене віночком з лісових квітів, на мені була лиш проста лляна сукня та шкіряний пояс з маленьким кинджалом. Я була чистою, але не такою як всі вони.

Напівдороги до трону короля мене зупинив охоронець і попросив віддати йому зброю. 

Не могла віддати йому свій просочений магією кинджал. Зупинилася. Глянула на короля, що не відводив від мене очей, дістала кинджал і, різко присівши, встромила його прямісінько у кам'яну підлогу.

– Він почекає мене тут, – мовила спокійно, під загальний гул натовпу. – Хто доторкнеться… може померти миттєво.

І саме тоді я вловила на собі цей особливий погляд короля Ліонара. Погляд звіра, який вже запримітив свою здобич. 

Його молода королева зненавиділа мене тієї ж секунди. Але ненависть її мене не лякала. Відтоді я боялася тільки його одержимості. 

Боялася і врешті здалася йому. 

Немає нічого страшнішого, ніж одержимий тобою король… Він піде на все, щоб завоювати… заволодіти… привласнити.

І найгірше в цьому всьому це знову відчути щось подібне. Даміан не схожий на нього зовні, але той його погляд змусив мене повернутись у таке своє далеке й забуте минуле. 

Та зараз я вже не наївна дівчинка. Не дикунка з лісу. Тепер я древня відьма, котру бояться і поважають у всіх п'яти королівствах. 

Відігнала від себе дурні спогади й пішла у свою вежу. Мене кілька днів не було в замку, а це означає тільки одне – купа незробленої роботи. Головна королівська відьма, окрім взаємодії з самим королем та передачі йому сили корони, ще має у підпорядкуванні кілька магічних королівських відомств. 

Насправді я ж сама їх колись і створила, щоб полегшити собі життя. Але тепер от інколи задумуюся чи не простіше б було все робити самій? Хоча ні. Магія так швидко розвивається, що я б точно щось упустила з виду. 

В нас тепер тільки шкіл магічних кілька десятків на одне королівство. І всі директори це мої учні, котрих я не один рік буквально готувала до цієї роботи з магічно нестабільними дітками. Є відомство з контролю за джерелами та місцями сили. Бо їх з роками побільшало і всюди я сама встигнути не можу. 

Навіть магічна варта та суди по справах незаконного використання магії теж мені підпорядковуються. Без мене суд не прийме остаточне рішення, але інколи туди я відправляю своїх заступниць, бо так би й не вилазила з тих судових засідань. 

Є також загін бойових магів, котрий через останню війну значно скоротився і тепер знову буде шалений попит на магів з бойових факультетів. На ту магію, котру я не люблю і ледь витримую її вимушений розвиток. 

Справ повно і вони не залежать від того, який саме король сидить на троні. Бо магія живе своїм життям і керується своїми законами. З іншими правителями Ерентаю, крім звісно ж Ліонара, в мене проблем не було. 

Ми вибудовували доволі міцні робочі відносини. У королів й без магії є про що турбуватись, тому вони лиш, опанувавши свою силу, повністю довіряли мені управління магічною частиною королівства, бо були певні на сто відсотків – прив'язана й проклята відьма служитиме на благо корони вірою й правдою. 

Так і було. Я робила свою роботу, королі робили свою. Інколи вони навіть радилися зі мною. Деколи я втомлювалася щось постійно пояснювати черговому смертному на троні, але з роками всі королі мудрішали і я жила з ними мирно. До цього часу…

Жоден з них не смів дивитись на мене так… як цей Даміан. Жоден. Всі до одного знали мою історію і не наважувались на початку й в очі глянути. Смішні… думали я здатна спопелити будь-якого чоловіка у короні. 

Згодом всі починали сприймати мене як ще один атрибут влади. Як неживу істоту фактично. І це абсолютно мене влаштовувало. 

Король за королем… всі пройшли шлях від легкого побоювання власної відьми до використання її за потребою. 

Саме це давало мені внутрішню рівновагу і спокій. Саме тому зараз вона порушена. Погляд і слова нового короля вдарили надто неочікувано. 

Але слабкості моєї він не побачить. Завтра перед ним постане холодна й могутня Велліара, а не дівчинка з лісу. 

Моє серце було розбите сотні років тому і більше ніколи не битиметься як пташка у клітці від одного лиш бажання чоловіка. Його рівний стукіт, як і моя хода – це мій довгий шлях крізь віки. Ніхто і ніщо не зможе це змінити.