Розділ 1

Йду головною алеєю до замку. Придворні звично схиляють переді мною голови. Від страху чи може від поваги. Та мені давно вже байдуже від чого. Вони ховають свої очі й це прекрасно. Очі людей завжди мають відтінок смерті.

Смертні… Тимчасові гості цього світу… Нецікаві й всі однакові. 

Я сховала свою зневагу за мереживною чорною вуаллю. Моє довге темне волосся зібране під широким капелюхом, а чорна сукня простого крою з давно забутими рунами на рукавах закриває моє тіло до самої шиї.

Я йшла знайомитись з новим королем Ерентаю. Черговим…

Я, Велліара Тенебріс, проклята відьма, навіки пов'язана з короною королівства Ерентай. Я одним лиш словом можу знищити пів світу, але змушена схиляти голову та служити смертному. 

Колись це безмежно мене дратувало. Зараз вже байдуже й на це. Максимум років сімдесят потерпіти… А потім буде новий черговий король.

Єдине світло у моїй вічній темряві – це магія. Попри все, я й досі отримую задоволення від її проявлення у світі. Кінчики моїх пальців досі тремтять. Ними я ще вранці торкалася справжнісінького чуда – маленького єдинорога. Ці створіння народжуються раз на сто років і немає у світі чистішої та світлішої сили. 

Я б лишилася у смарагдових печерах ще хоча б на одну ніч. Це така благодать – вдихати на повні груди сріблясто-рожевий солодкуватий пилок, що розлетівся в повітрі з народженням цієї найсвященнішої у нашому світі магічної істоти… 

Але, бачите, королю не терпиться зі мною зустрітись. 

Наказ з'явитись терміново. Пх. Думає може що я придворний блазень? Чи іграшка якась? 

Хлопчик ще не розуміє – королів багато, а я одна. Він піде, як і його попередники, я ж лишуся тут назавжди…

Двері тронної зали відчинилися ще до того, як я до них наблизилася. Магія корони завжди мене впізнає. 

Я ступила всередину і всі голоси стихли, так різко, немов їх за одну мить перерізали ножем.

Десятки поглядів ковзнули по мені – швидко і боязко, не затримуючись… Розумні. Знають вже, що мене не варто дратувати своєю увагою. 

Всі знають, крім одного. 

Йду неспішно і, не приховуючи свого інтересу, уважно роздивляюся нового короля. 

Молодий. Надто живий для цього місця. Вже має силу і прагне більшого. Очі блищать цією жагою до влади.  

Десь на середині шляху відкинула вуаль назад і всміхнулася, помічаючи як з кожним моїм наступним кроком змінюється його вираз обличчя.

Здивований? Навіть трохи шокований, бо думав перед ним постане стара бабка з ціпком, а не молода та приваблива дівчина. 

Звісно. Він не схожий на того, хто цікавиться відьмами та особливостями прокляття. Його інтерес це сила у всіх її проявах. Істинний король, тут нічого й сумніватись. 

А я проклята молодою, такою і буду жити тепер вічно. 

Зупинилася за кілька кроків до трону і… не схилила голови. Мою повагу ще треба заслужити. 

– Невже переді мною стоїть та сама древня чотирьохсотрічна відьма? – хмикнув новий король. 

Він надто розслаблено сидів на троні. Без поваги до тої влади, яка йому дісталася. Немов зневажав все це і водночас прагнув ним володіти.

Цікаво…

– Ваша Величносте, – защебетав колись перший радник попереднього короля Лордана. – Велліара Тенебріс до ваших послуг. 

Гладкий кабан у дорогих ганчірках вистрибнув і вклонився королю замість мене.

Цей блазень ще не розуміє для чого його лишили й дійсно думає, що зможе пригрітись біля нової влади. 

Кожного разу дивуюся таким персонажам при королівському дворі.

Помітила як смикнувся від огиди м'яз на обличчі молодого короля. Погано приховує емоції. Ще треба вчитись.

– Ти змусила мене чекати, відьмо, – погляд Даміана став холодним, як лезо меча. В темних очах блимнула магічна іскра. Когось цей погляд змусив би впасти перед ним на коліна. Я відчула той імпульс сили, яким він певно хотів мене зараз тут вразити. Ментальне підкорення? Серйозно?

“Я кувала ті мечі, котрими ти в мене кидаєш, котику” – подумала про себе, а йому відповіла такою ж холодною усмішкою. 

– Я мала значно важливіші справи… Ваша… Величносте, – промовила, викликаючи схвильований шепіт присутніх. 

Даміан, не зводячи з мене погляду, підняв праву руку і всі стихли. 

Він повільно піднявся з трону і зробив кілька кроків, ставши фактично впритул до мене. 

Красивий – підмітила мимоволі. Схожий чимось на хижого звіра. Небезпечний… для когось. Для мене ж цікавий екземпляр. Люблю їх вивчати – цих нових і амбітних королів. Вони всі спочатку викликають певний інтерес в мене… допоки я не все про них дізнаюся. 

– Здається мені, – мовив, обдаючи мене гарячим подихом. – Хтось тут забувся про свої обов'язки? Ти служиш мені, відьмо. 

Невже й справді намагається тиснути на мене? 

Він вище мене. Доводиться задерти голову, щоб глянути в його темні з бурштиновим відблиском очі.

– Я служу короні, – висікла ці слова в повітрі між нами. – Не людині. 

Те, що відбулося далі, стало для мене неочікуваністю. Він не розізлився. Навпаки. Широко всміхнувся і дивне захоплення відобразилося на його обличчі. 

Нахилився, майже торкаючись вустами моєї щоки. Я захолола від такого нахабства.

– Неймовірна, – прошепотів, ігноруючи присутність купи шокованих придворних. – Надто красива для древньої відьми. Хвилюєшся? І правильно робиш. Я вмію знаходити слабкі місця, навіть в найміцнішій обороні, Велліаро. 

Суміш захоплення і бажання підкорити…

Я затамувала подих. Напружено трималася, хоч і хотілося зробити хоча б крок назад. Тон нового короля нагадав мені декого. Змусив пірнути у давно забуте відчуття страху. 

Зі мною так говорила лише одна людина – той, хто колись прокляв мене на вічне служіння короні Ерентаю.