Глава 8. Вперте створіння

Обстеживши стійло, Рілан вийшов у прохід з наміром ще порозпитувати працівників, але не знайшов жодного. Лиш на вході стояла невдоволена Ерінія.

– Де всі? – підозріливо витріщився на неї детектив.

– Працюють! – склавши на грудях руки, сердито мотнула вона головою. – У всіх терміново знайшлась робота: вимити вікна в стайні, посадити квіти довкола неї й, навіть, заспівати колискової маленькому грифончику.

Дрейвер озирнувся у стайню:

– Щось я співів не чую.

– Звісно, не чуєте, – їдуче пирхнула дівчина. – Бо найменшому з них вже два роки – він точно не оцінить колискової, але ж спробувати можна? Хоча б пошепки, судячи з тиші.

– Я зрозумів, – широкий двозначний посміх на його обличчі явно натякав на розуміння трохи іншого плану – з боку саме працівників стайні, закатованих допитом допитливої королівської племінниці. – До завтра можна навіть не намагатись їх розпитати: поки алергійна реакція не мине.  

– Я не згадувала про алергію, – явно думаючи вже про щось своє, трохи відсторонено промовила Ерінія. – Це тільки в Гресті була реакція на ті кляті ягоди! – вона раптом завмерла, усвідомивши контекст й злісно зіщулила очі: – На кого алергія?!

– Завважте, – знущально хихочу, обережно обходив її Дрейвер, просуваючись до виходу, який вона частково перегородила, – я навіть не означив причину – ви самі її озвучили.

Очі дівчини зблиснули двома сердитими зеленкувато-золотистими вогниками, але вона, на диво, проігнорувала випад й, відштовхнувшись від одвірка, попрямувала на вихід з території королівського палацу:

– Ви не забули, що нам ще Сіелу рятувати?

Почесавши потилицю, детектив рушив за нею: він дійсно забув! Його голова була зайнята пошуками королівських грифонів, а не противного рогатого пожирача всього, до чого тільки її руки дотягнуться. Чи лапи?

Магкіпаж швидко домчав їх до вже знайомого будиночка, та не встиг Рілан здійняти руку, щоб постукати, як двері прочинились й на порозі їх знов зустріла його матір:

– Вирішили все ж взяти уроки пекарства? – дивно-єхидним тоном зустріла їх вона. – Прошу! Прошу! – ледь не за барки вхопила їх жінка й затягнула всередину. – А то всі солодощі закінчились.

– Ти смачно готуєш! – не зрозумів натяку син, але якийсь підступ запідозрив.

– Так смачно, що всі тістечка зникали навіть за вашої відсутності! – руки таліси Дрейвер зайняли досить погрозливу позицію – на її боках, а з очей починало іскрити.

– Е-е-м… – щось на ходу намагався вигадати Рілан, помітивши, що його «наречена» стоїть скромно опустивши оченята, повністю зваливши на нього одну рогату проблему. – Ми… коли виходили… прихопили з собою… тістечка.

– Якби ти стріляв, – визирнув зі столової батько, – я б сказав, що ти промазав. При чому, серйозно промазав. Коли ви поїхали, я бачив тістечка на власні очі, щоправда, недовго.

– Смачного, тату! – вирішив прикинутися дурником Рілан, але і цей план зазнав невдачі.

Батько озирнувся до столової:

– Сіело! Може, ти, нарешті, з’явишся? Поки ця парочка не приплела до зникнення тістечок ще й мандрівний туман, а то в них вже аж язик чешеться це зробити.

Рілан прикинув, що подібна ідея цілком могла б стати робочою, якби вони жили десь поряд з горами. В будь-якому разі, озвучувати її після батька вже не мало сенсу.

З-за спини чоловіка обережно визирнула рогата голова:

– Я не хотіла, – винним тоном пробелькотала дівчинка. – Мене вже давно ніхто не пригощав.

Ерінія тихо застогнала, а Дрейвер дуже яскраво уявив лабораторію, до якої залюбки відправив би це дрібне чудовисько. Він вже розкрив було рота, щоб вигадати ще щось у своє виправдання, як його перебила матір:

– Як ви могли?! – погладила вона дівчинку по голові. – Залишати бідне дитя голодним!

Ерінія закашлялась: це голодне дитя встигло зжерти більше, аніж вони удвох! Нахаба дрібна! Ще ж, мабуть, наспівала, що її взагалі голодом заморили!

– Бідолашна дівчинка! – не вгамовувалась матір. – Втратила все! А ви її під стіл?!

– Ну-у-у… – Рілан знов спробував пошукати підтримки у своєї «нареченої», але та підлабузницьки кивала його матері, явно радіючи його розгубленості. – Вона боїться надто відкритого простору, – очима подавав він знаки впертому рогатому створінню, намагаючись поглядом нагадати про ту саму лабораторію.

– Звісно, боюсь! – на радість йому раптом підтвердило версію це дрібне чудовисько й додало: – Адже мене обіцяли здати на досліди!

Радість Дрейвера миттєво випарувалась під пропікаючим поглядом його матері.   

– Рілане… – жінка ледь на шепіт не перейшла, зачувши ображено-тремтливий голос дівчинки. – Синку… Як ти міг?!

Детектив розлючено засопів, переводячи дуже недобрий погляд з однієї нахаби на іншу, й був абсолютно не певним, котра з них в нахабстві переважає:

– Вона, – тицьнув у дівчисько, – невідома в Ґрітарії істота! Й за законом я маю відправити її до представників спеціальної служби для з’ясування обставин її проникнення до королівства.

– Я розповіла – хто я! – обурено вискнула Сіела. – А ви змусили мене ховатись! Та ще й під столом, – не забула вона знов нагадати сльозливим голосочком.

– Рілане! Це ж просто дівчинка! – якось зовсім не перейнялась синовими роз’ясненнями матір.

– Ну, тут я з ним погоджусь, – несподівано вирішив втрутитись батько. – Все ж закони писались не дурними людьми.

– Вони писались тими, хто самі в такі ситуації не потрапляли, – невдоволено буркнула Ерінія. – Вас закинути до чужого світу, – блимнула вона на детектива, – ви б сильно прагнули помчати на дослідження?

– Так! Ніяких досліджень! – рикнула на чоловіків матір. – Сіела залишається в нас!

Батько з сином перезирнулись, але щось заперечувати не ризикнули. Зате не погодилась Ерінія:

– Взагалі-то я розраховувала, що Сіела залишиться зі мною: помічник в цілительській мені не завадить.

– Де?! – трохи спантеличено покліпала на неї жінка. – Тобто, не на кухні?