Глава 3. Рятуй!

– Арлін! – розвернулась до дівчини Ерінія. – Мені потрібна твоя допомога.

– О! Ні! – збігла вниз миловидна блондинка з блакитними, як небо в сонячну погоду очима. – Якщо ти хочеш, щоб я зараз йшла й вмовляла мою матусю – позбав мене такого катування! Я не палаю бажанням вислуховувати все те, що вже вислухала ти, а я все те чула.

– З твоєю матусею я сама поговорю, – підійшла до неї ближче Ерінія, тягнучи за руку детектива. – Треба, щоб ти за ним наглянула, поки я буду зайнята розмовою.

– Кхм! – почувся недвозначний кашель управительки. – Юні леді! Я не дозволю, щоб ви залишались наодинці з незнайомим чоловіком! Майте сором! Ви обидві заручені!

– Це – не чоловік! – мотнула головою Ерінія, хитро мружачись. – Це – детектив. Він – на службі. Службовець. А службовець – це функція. Тож, при виконанні своїх службових функцій він не може бути чоловіком.

– Леді Ерінія! – суворим поглядом втупилась в неї жінка. – В мене немає такої освіти, як у вас, але, повірте, чоловіка від функції я відрізнити здатна!

– Гаразд! Гаразд! – примирливо здійняла руки дівчина. – Зійдемось на тому, що він, принаймні, людина. Та ще й хвора. Будьте ласкаві, віддайте розпорядження приготувати йому цілющий чай. В цьому ж ви не відмовите стражденному?

– Він залишиться у вітальні! – тицьнула пальцем в підлогу управителька.

– Як скажете.

Гнівно зиркнувши на всю трійцю, стрімким кроком жінка рушила на кухню. А блондинка тим часом з цікавістю розглядала безпорадного детектива:

– Що ти з ним зробила? – глузливо хмикнувши, повернулась вона до Ерінії.

– Чому одразу я?! – обурено склала на грудях руки та.

– А є варіанти: чому він в такому дивному стані? – насмішкувато похитала головою Арлін.

– Під отруту курара потрапив!

– Абсолютно випадково! – реготнула кузина.

– Абсолютно! – утримуючи на обличчі серйозний вираз, схопила детектива за руку, підвела його до дивана й всадила Ерінія. – Ти можеш простежити за ним, аби він не спробував рвонути на пошуки павука?

– Цікаво, – з задумливим виглядом опустилась поряд з молодиком блондинка. – Якщо йому сказати поцілувати мене – він це зробить?

– Арлін! – гримнула на неї Ерінія. – В тебе Ярґіс є!

– Ну, ніхто ж не каже про щось більш серйозне, – розпливлась знущальним осміхом кузина. – Тільки для порівняння. З Ярґісом я вже цілувалась.

– Він, – кивнула на отетерілого детектива Ерінія, – все чує, між іншим.

– Ой! – смішливо поморщила та свого носика, театрально ніяковіючи. – Вічно забуваю, що курар впливає лиш на тіло.

– Дивись за ним! – простогнавши, Ерінія помчала до сходів на другий поверх й, за мить, вже стояла перед дверима покоїв її тітоньки Ксалін. – Можна? – обережно постукала вона й, тихо прочинивши двері, зазирнула всередину.

Судячи з побаченого, ні стуку, ні питання ніхто не почув, або ж вдавав, що не почув: тітонька, одягнута в домашній штанний костюм, віджималась від підлоги. Вона завжди вважала необхідним підтримувати себе в чудовому фізичному стані. Особливо, після смерті чоловіка, що загинув закриваючи прорив простору від проникнення до їхнього світу потойбічних монстрів. Це стало її своєрідним ритуалом й даниною пам’яті коханому, котрий постійно займався вправами – бойовому магу це було вкрай необхідно.

З тих пір вона носила одяг лиш темних кольорів й почала робити багато речей, котрі раніше робив її чоловік. Як колись почула Ерінія, це давало тітці ілюзію того, що він десь неподалік. То був її особистий спосіб пережити втрату. Тим більше, що саме в той місяць загинули й батьки Ерінії, й жінка повністю присвятила себе вихованню доньки й племінниці. Й гріх було жалітись: обох вона любила однаково. От тільки на горіхи більше завжди отримувала її рідна донька – Арлін, бо ж біднесеньку Ерінію їй завжди було шкода карати.

І, хай би Ерінія намагалась підставити сестру – завжди закривала собою, навіть якщо була не при ділах. Але тітонька Ксалін завжди виводила їх обох на чисту воду, й тоді Ерінію відправляли чистити стайню, куди вона завжди мчала залюбки, хоча й не через чистку, а Арлін відправляли на кухню – допомагати кухарці, що вона просто ненавиділа.

– Тітонько! – не надто голосно покликала дівчина, побоюючись злякати. – Як ваша голова?

Віджавшись від підлоги ще три рази, жінка підвелась. Висока, струнка, попри вік, з благородною сивиною у світлому волоссі, що додавало їй лиш елегантності, вона склала руки на грудях й втупилась докірливим поглядом у дівчину:

– Твоїми молитвами ще не вибухнула! Хочеш щось додати до сказаного?

Понуривши голову, мов підліток, Ерінія наблизилась до неї й, обійнявши, тицьнулась носом в плече:

– Насправді, я так не думаю. Але я образилась й обурилась.

– Тобто, я хочу тебе спекатись! – не відповідаючи на її обійми, так і стояла жінка, скидаючись на непохитний монумент.

– А ви не хочете? – трохи відхиливши голову, скосила на неї хитрий погляд дівчина.

– Ерінія! – не стримавшись, тітка вхопила її за вухо.

– Аййй! – верескнула та, намагаючись вивернутись. – Ну, я ж не маленька дитинка!

– Дуже шкода! – відпустила вухо жінка. – Тоді це на тебе діяло. А тепер – хіба що язика прищемлювати!

– Ну, давайте, я з ним якось сама домовлюсь, – хитро всміхаючись, ластилась до неї Ерінія. – Ви ж простили мене?

– Що? – зловісно-насмішкувато сяйнула на неї такими ж блакитними очима, як і в її доньки, тітка. – Дядечко указ не віддає?

– Ну, тітонько! – благально склала долоні дівчина. – Ну, будь ласка!

– За однієї умови! – натягнула на обличчя непохитний вираз леді Олард-Давор. – Ти хоча б зустрінешся з принцем Ленаром.

– Та навіщо?! – скинулась Ерінія, почуваючись загнаною до пастки звіриною. – Якщо в мене все вийде – ми з ним ніколи не одружимось!

– Або ти погоджуєшся всього лиш на зустріч, або я зараз же відпишу своєму брату, що вибачення не відбулось! – відрізала тітка, не збираючись поступатись ні на чверть своєї позиції.