Глава 2. Головна підозрювана

Невеличка паркова зона внутрішнього подвір’я палацу була засаджена квітуючою гліцинією. Білі, рожеві, фіалкові китиці рясніли, мов прикраси на деревах, насичуючи повітря солодкуватим ароматом, схожим на виноградний. Гілля схилялось так низько, що утворювало природні арки, під якими з дитинства полюбляла бігати Ерінія. Та зараз настрій був не до бігання.

Дівчина рушила до найближчої альтанки, витесаної з цільного стовбура велетенської секвої, котра колись росла тут у великій кількості, але це було в таку сиву давнину, що від дерев залишились лиш не менш велетенські пні висотою під два поверхи, з яких майстри й створили альтанки для відпочинку. Мереживні стінки щедро обплітались червоним плющем, а біля входу рясніли червоні троянди.

Всередині вони сіли один навпроти одного, й Ерінія, підтягнувши до себе дві диванні подушки, одну підсунула під спину, а другу обійняла, й втупилась в детектива:

– Вам дуже хочеться звинуватити мене?

– Я хочу з’ясувати правду.

– Ваша правда чомусь означає, що я щось приховую, – ображено підтиснула губи дівчина.

– Ну, ви ж не хочете, з якоїсь причини, пояснювати, чому ваш грифон був відсутнім у стайні майже до ранку, – не сприймав, як аргументи, її відмовки Дрейвер.

– Все просто! – навіщось збила в руках подушку Ерінія. – Я на ньому літала.

– Так довго? – скептично заломив брову детектив. – Ви посварились з кимось вдома?

– А вам не здається, що це надто особисте, щоб ділитись ним з вами? – вона так й продовжувала мучити подушку в руках, наче виміщаючи на ній свою злість.

– Мені надано досить широкі повноваження й дозвіл розпитувати всіх, кого я вважатиму за потрібне розпитати, чи… – він зробив багатозначну паузу, – допитати.

Ерінія похлинулась обуренням:

– Я погодилась з вами поговорити…

– І я вдячний вам за це! – перебив її детектив, намагаючись надати своєму голосу більш миролюбних інтонацій. – Але ми вже стільки часу знов намагаємось з’ясувати – хто з нас на що має право.

– Так! Посварилась! – огризнувшись на нього, випалила дівчина.

– А де, зазвичай, ночує ваш грифон? – миттю вхопився за можливість хоч щось випитати, поки дівчина почала відповідати, Дрейвер.

– В маєтку, де я проживаю зі своєю тіткою.

– Чому цього разу не залишили його там?

– Не хотіла туди повертатись, – сердито буркнула Ерінія.

– Але повернулись? – періодично щось занотовуючи у своєму записнику, прискіпливо вдивлявся в її обличчя детектив.

– Таке враження, що ви вже знайшли викрадача, й, чомусь ним виявилась я! – гнівливо сяйнула на нього своїми очиськами дівчина.

– У вашій розповіді – суцільні суперечності, – задумливо хмикнув Дрейвер, продовжуючи писати.

– Можна подумати, у вас їх не буває! – вона ледь стрималась, щоб не пожбурити таки в нього подушкою.

– Я послідовна людина, – розважливо зазначив він, позираючи на її руки з підозрою.

– Як нудно ви живете! – Ерінія вп’ялась пальцями в нещасну подушку з величезним бажанням розшматувати її, хоча з більшим задоволенням зробила б це з деким іншим.

– Зате мене не підозрюють у викраденні королівського грифона, – досить резонно зазначив детектив.

– Та на якій підставі?! – все ж віджбурнула від себе стражденне знаряддя для сну дівчина.

– Ви були в стайні приблизно в той самий час, коли зник грифон Його Величності. Й у вас був мотив, – ошелешив її Дрейвер.

– Ви зараз знущаєтесь?! – прикластись руками тепер страшенно хотілось до нахабної фізіономії навпроти неї. – Який мотив?!

– Помститись дядькові й тітці через вашу сварку, – висновок був абсолютно абсурдним з точки зору Ерінії, але цілком логічним, якщо думати відсторонено. – І все ідеально сходиться, – продовжував він: – Вас знає охорона. Вас знають грифони. Більше того, вони вам коряться! Цілком логічно припустити, що ви виманили Сезаріоса й полетіли звідти на ньому. Тим більше, що охорона не бачила, як ви вийшли зі стайні.

– Та вони на мене й уваги не звернули, оскільки звикли до моєї присутності! – з відчутним розпачем в голосі вигукнула Ерінія. – Сиділи грали!

– Два свідчення проти вашого одного.

Це вже було абсолютне знущання з неї, й терпіти його вона не мала наміру. Та, оскільки ментально впливати на людей їй було суворо заборонено – вона мала носити артефакт, що реагував на подібні витівки й сигналізував одразу ж на артефакт, що носив її дядько – вплинути вона вирішила на декого іншого.

З-під диванчика виповз досить величенький павук й, непомітно забравшись на черевик детектива, поповз по штанині догори. Діставшись плеча, він раптом виплюнув з себе сизо-блакитну хмаринку, що миттю оповила обличчя молодика. Той завмер буквально на хвилину й, після того, як хмаринка всоталась в шкіру, втупився в дівчину скляним поглядом.

– Чудово! – потерла вона руки. – Хоч якийсь час вам доведеться робити те, що я скажу!

Підвівшись з дивану, Ерінія наблизилась до остовпілого детектива й потягнулась до павука:

– Йди сюди, манюньчик! Тільки не здумай в мене плюнути! – тицьнула вона в нього пальцем, помітивши, як він вже здіймає своє яскраво-помаранчеве черевце. – Ми так не домовлялись.

Блиснувши на неї своїми всіма вісьмома очима, він швиденько перебрався на її плече, принишкнувши, мов лазуритова прикраса – навіть лапки підтиснув, щоб не демонструвати свого їдучого кольору, яким відрізнявся знизу. Зате тепер його цілком можна було прийняти за оригінальну брошку на синьо-зеленому кардигані дівчини.

Це був павук-курар, отрута якого повністю паралізувала волю жертви. Комахи після цього самі йшли йому на обід; тварини, якщо отрута потрапляла на них випадково, оскільки на них ці павуки не полювали, просто ходили за кураром тінню цілий тиждень, ще й лякаючи його цим; ну, й люди робили те ж саме, лише з різницею в часі: близько доби. Тільки на людей його отрута потрапляла вкрай рідко – це треба було ще постаратись так підлізти саме в той момент, коли павук вже плюнув отрутою у свою жертву.