1.4

Та не встигла Ерінія й трохи насолодитись польотом, як червоним засвітилась кришталева пластина в її зв’язковому браслеті на руці, й розгніваною хмаринкою вигулькнуло над нею повідомлення від дядечка: «Негайно до мене в кабінет!»

– Вже нажалівся? – зневажливо пирхнула вона й подумки віддала команду Гресті летіти до королівського палацу.

Зіскочивши з грифона біля ґанку, плеснула його по шиї:

– Чекай на мене! – й збігла сходами до дверей.

Біля кабінету на неї втупились розпачливими поглядами ще п’ять пар очей, хазяї котрих не встигли вирішити свої питання за час її суперечки з детективом, й тепер вони безнадійно зітхали, усвідомлюючи, що особиста проблема короля явно носить більш катастрофічний характер, аніж державні проблеми.

Винно усміхнувшись, Ерінія впурхнула знов до кабінету. На її подив, детектива там не було – лиш набурмосений дядечко:

– Що ти наговорила тітці? – одразу ж почав він наступ.

– Тільки те, що в неї немає серця, раз вона вперто намагається сплавити мене заміж! – сперлась ліктями на крісло дівчина. – Я ж тільки навчання завершила! Ну, майте ж хоч краплю співчуття! До речі, – тицьнула вона в дядька вказівним пальцем, – завершила відмінно з відзнакою! А хтось обіцяв, що, як я це зроблю – виконає моє бажання!

Зімкнувши перед собою руки в замок й спершись на них підборіддям, король похмуро вислуховував запальну тираду своєї племінниці:

– І яке ж бажання я маю виконати? – він лише з жалем думав про те, що в неї вже давно минув той вік, коли її бажання можна було виконувати легко й просто.

– Давай, просто домовимось, – благально склала вона перед собою руки. – Ви даєте мені відстрочку від заміжжя, а я за цей період спробую довести вам, що здатна сама собою опікуватись.

– Ти ж навіть не знаєш, яким він став, – важко зітхнув король.

– І знати не хочу! – обурилась Ерінія, але одразу ж збавила тон: – Ну, дядечку! Дайте мені хоч трохи пожити власним життям!

– В кого ви всі вдались?! – закотив очі дядько. – Ті два бовдури – очікують якогось дива! Й ти туди ж!

– Це хто – бовдури?! – округлила очі дівчина. – Ітран командує полком! Іннар – професор бойової магії! Та ти пишатись маєш своїми синами!

– Це все Іннар наспівував тобі про свободу! – сердито пихтів король, згадуючи дитинство племінниці. – Як знав, що то було поганою ідеєю залишати тебе на їхні поруки.

– Та мої кузени були найкращими няньками!

– Тому, з тобою тепер домовитись неможливо!

– Дядечку! – підлетіла вона до нього й, обійнявши за шию, притиснулась щокою до його щоки. – Я всіх вас дуже люблю! Але хочу, щоб і ви мене любили не менше!

– Тобі не соромно казати таке? – скоса блимнув на неї сердитим поглядом король. – Коли тебе не любили?!

– То ми домовились? – радісно цмокнула вона його в щоку.

– Місяць! – відрізав дядько.

– Як?! – сахнулась від нього племінниця. – Що я встигну за місяць?!

– А ти постарайся! – їдучим тоном пирхнув король, підмахуючи якийсь аркуш. – Тут! – змахнув він ним перед її носом. – Твій дозвіл відкрити свою справу, але, – відсмикнув руку дядько, не встигла дівчина вхопити листок, – спочатку ти вибачишся перед тітонькою Ксалін за все, що ти їй наговорила.

– Ну, вона першою почала, – ображено буркнула племінниця.

– Ерініє! – рикнув король.

– Я й так збиралась! – обдала вона його золотаво-зеленим обуренням своїх очей.

– Й де тебе носило мало не до ранку?

Тепер вже вона закотила очі, згадуючи підозри детектива:

– Заспокоювала нерви, літаючи на Гресті.

– Посеред ночі?! – втупився в неї дядько.

– Мене заскочили зненацька ввечері, – з виглядом абсолютної безпосередності знизала вона плечима. – Не ранку ж чекати, щоб розрадити себе. Я б вибухнула.  

– А ти не вибухнула! – він спритним рухом висунув шухляду в столі й закинув туди аркуш. – Отримаєш лиш після того, як вибачишся перед Ксалін.

– Йду вибачатись, – сутужно зітхнувши, Ерінія рушила до дверей.

В приймальні вона ледь знов не зіткнулась з детективом, котрий мав явний намір потрапити до королівського кабінету також поза чергою, при чому на його боці явно був й секретар. Та, побачивши нещасні обличчя королівських радників, дівчина схопила його за руку й потягнула за собою:

– Здається, у вас були до мене питання? – не дуже їй хотілось з ним спілкуватись, але полегшений видих, що долетів їй в спину, послужив хоч маленькою та нагородою за цей напружений день.

– А ви готові дати відповіді? – ошелешено-підозріло витріщався він на неї.

– Якщо ви не намагатиметесь звинувачувати мене незрозуміло в чому! – різко зупинившись, розвернулась вона до нього, й Дрейверу довелось не менш різко гальмувати, аби не врізатись в дівчину.

Тільки зараз Ерінія роздивилась його більш докладно: напівдовге темне волосся – майже чорне – було трохи розтріпаним, хоча йому дивним чином личив цей легкий безлад на голові. Брунатні очі походили на темний бурштин, а гарно окреслені губи були надто чуттєвими, щоб належати такому крижаному типу.

– Я лиш намагаюсь відтворити всю картину напередодні інциденту, – трохи позадкував детектив, не розуміючи причини такого пильного погляду.

Відступати тепер було запізно, тому Ерінія потягнула його далі, перехоплюючи ініціативу в розмові:

– На внутрішньому подвір’ї є кілька альтанок – можемо там поговорити.