1.2

Та не встиг грифон підлетіти до детектива, як той викинув руку в його бік, й з неї злетіло закляття, що оповилось довкола шиї тварини, змушуючи ту зупинитись.

– Що ви… – розгублено й сердито водночас злетіло з губ дівчини чи то питання, чи обурення.

– Абсолютно нічого жахливого, – здвигнув плечима молодик. – Всього лиш закляття присмирення. Я не зробив йому ні боляче, ні страшно.

Ерінія підскочила до грифона: той спокійно перебирав своїми лаписьками, наче пританцьовуючи на місці, оскільки й сам розгубився – що йому робити? Спочатку отримав команду вхопити того, хто поряд з його улюбленицею стоїть, а потім цей хтось робить щось, через що він це зробити чомусь не може. Так і кліпав очима то на ту, хто годувала смаколиками, то на дивного незнайомця.

Обстеживши грифона й, заразом, закляття, Ерінія мусила визнати, що нахаба дійсно просто вгомонив тварину, через що та розгубилась. Закляття було цікавим, але не з її арсеналу, тож, швиденько його запам’ятала й розвіяла. Ефект несподіванки було безповоротно втрачено, тож, продовжувати витівку вже не мало сенсу й вона віддала подумки команду з деякими змінами.

Грифон, блимнувши на неї фіолетовим оком, гордовито розвернувся й, загрібши задньою лапою уявний пил, жбурнув ним в напрямку детектива. Якби тут не прибирали, то, мабуть, обтрушуватись довелося б довго. Потім поважно наблизився до дверцят свого місця відпочинку й не менш погордливо чекав, поки їх прочинять, запускаючи його всередину: не королівського грифона це справа – стрибати, коли його не просять.

– Це все, що ви хотіли мені сказати? – судячи з виразу обличчя незнайомця, вся ця яскрава демонстрація особливого враження на нього не справила.

– На жаль, – не розгубившись, розвела руками Ерінія, – дізнаватись про швидкість вітру доведеться більш тривіальним способом. А казати вам я нічого не збиралась. Є лиш питання: ви – хто?!

– А чому я маю відповідати вам? – він кинув погляд на офіцерів Служби безпеки й один з них таки наблизився. – Може, ви мені поясните, що тут роблять сторонні? – роздратовано звернувся до нього молодик. – Ще й заважають працювати!

– Перепрошую, але леді Олард – не стороння, – спізніло зайнявся представляти їх одне одному офіцер. – Вона займається лікуванням й прирученням королівських грифонів. А це, – звернувся він вже до дівчини, – детектив Рілан Дрейвер. Займається справою зникнення Сезаріоса.  

– Вітаю, леді Олард! – ледь кивнув головою детектив й продовжив розмову з офіцером: – Але я не думаю, що всі її обов’язки якимось чином можуть допомогти в розслідуванні. Мені потрібні сліди й свідчення, а її, як я розумію, на момент зникнення грифона тут не було.

Офіцер не встиг розкрити рота, як в розмову втрутилась Ерінія:

– Мене не було, але свідків тут – повна стайня!

Детектив окинув оком кожного присутнього:

– Тоді, чому всі вони стверджують, що нічого не бачили?

– Може, тому, що ви не тих питали? – склавши руки на грудях, зверхньо дивилась на нього дівчина.

– А ви точно знаєте – кого треба?

– Ви тільки-но бачили поряд з собою одного з тих, хто хоч щось та бачив, або чув, – кивнула вона в бік приміщень для грифонів.

– Якось він не спішив ділитись зі мною своєю інформацією, – саркастично скривившись, хмикнув Дрейвер.

– Так не заважайте мені її дізнаватись! – спробувала обійти його Ерінія.

– Ви вмієте розмовляти з грифонами? – як не намагався він приховати своє здивування, але воно все ж вчувалось в інтонації.

– Я не розмовляю – я їх розумію, як і вони мене, – поправила його дівчина й рушила до найближчого стійла.

– Як не зрозуміти: свій – свого. Дикунка, – тихо буркнув детектив, але вона його все ж почула й, озирнувшись, ледь втрималась, щоб не змусити вибачатись примусово. Обмежилась лиш спопеляючим поглядом.

Але в стійлі грифона вже не було: схоже, рвонув до пасовиська через другий хід, й вона мала йти за ним туди, де носились ще з десяток його родичів. З боку складалось враження, що вони грались в наздоганялки, то ганяючи одне одного внизу, то злітаючи. От тільки відволікти їх від цієї забави було не просто: грифони так захоплювались своїми ігрищами, що погано реагували на поклик. Доводилось ледь не під лапи їм підлазити, щоб відволікти увагу на себе.

Цей раз не став винятком. Скільки не кликала подумки – жоден вухом не повів, а, якщо й повів, то вирішив, що все це зачекає до завершення гри. Ерінії не залишилось нічого, як наблизитись впритул. Один з грифонів раптом різко розвернувся й здійнявся на задні лапи, досить загрозливо нависнувши над дівчиною. Вона завмерла, викинувши догори руки.