Глава 1. Давай домовимось!

– Ваша Величносте! Ваша Величносте! – висока струнка дівчина буквально бігла сходами, наздоганяючи кремезну фігуру короля, що, здавалось, тікав від неї – так швидко перестрибував він сходинками. – Я прошу вашої аудієнції! Я маю право!

– Леді Олард! – монарх майже добіг до свого кабінету, в приймальні якого на нього очікувала чималенька черга сановників з купою паперів в руках, й всі, як один, повернулись в бік прохачки. – В мене справи державного значення – запишіться в секретаря!

– Я сподіваюсь, що всі ці вельмишановні лорди поступляться чергою нещасній сирітці! – сяйнула на натовп міністрів й генералів своїми зеленими з золотавими блискітками очима дівчина, розпливаючись якоюсь двозначною посмішкою.

І всі поважні сановники швидко відвели свої погляди, досить голосно буркочучи, що вони абсолютно не проти того, аби ця нещасна прекрасна леді потіснила їх в черзі. Щоправда, дехто стиха додав: «Від гріха далі». Та варто було сирітці повести бровою з виразом щирого здивування, як всі швидко натягнули усмішки й поспішили виразити своє найглибше шанування чарівній леді Олард.

– Вас покличуть! – сердито кинув король й зник за дверима.

За цим, миттю повисла ніякова тиша. Щоправда, лорд-канцлер підвівся з крісла біля самих дверей, пропонуючи його дівчині:

– Прошу, леді Олард!

– О, ні! Ваша Світлість! – вдячно усміхнулась йому Ерінія. – Не думаю, що я чекатиму аж так довго.

І, як на підтвердження її слів, мигнув синім сяйвом кристал магзв’язку на столі в секретаря й той поспішив до дверей, прочиняючи їх:

– Леді Олард! Його Величність чекає на вас!

Дівчина впурхнула в кабінет – ще службовець договорити не встиг. Король сидів на чолі довгого стола, занурившись в читання якогось документа. Його міцна фігура горою висилась над паперами, котрими було завалено весь простір перед ним. Посріблене волосся додавало йому поважності, а суворий вираз обличчя мав би наводити острах на кожного, хто входив до кабінету. На кожного… але не на нещасну сирітку, що підлетіла до нього й зухвало нависнула:

– Я вимагаю справедливості!

– В тебе її хтось забрав? – мигцем блимнув на неї король й знов втупився в документ.

– Дядечку! – вихопила аркуш в нього з руки дівчина й поклала на стіл. – Ти ж все одно зараз нічого там не зрозумієш, а потім будеш бідкатись, що підписав щось не те.

– Ерінія! – ляснув по столу король. – Май хоч якусь повагу, якщо не до мене особисто, то хоч до мого титулу!

У відповідь, вона схилилась й цмокнула його в щоку:

– Я абсолютно поважаю тебе і твою корону, але вимагаю у відповідь того ж самого! – нахабно всілась вона на підлокітник крісла, обіймаючи чоловіка за шию. – Але ваша сестра, Ваша Величносте, повністю ігнорує мої права.

– Моя сестра – твоя тітонька, Ерініє, – сердито блимнув на неї король. – Й вона душі в тобі не чує! Тобі не соромно?

– А вам обом не соромно – випихувати мене заміж? – без тіні того самого сорому пирхнула дівчина. – Та ще й за невідомо кого!

– Що значить «невідомо»?! – обурився дядько. – Ви заручені з принцом Ленаром з дитинства!  

– А бачились з ним сім років тому!

– Він не надто змінився, – парирував король. – Хлопчик просто подорослішав й став чоловіком.

– Саме так, дядечку! Я теж подорослішала, – поплескала його по плечу племінниця. – Й в мої плани заміжжя аж ніяк не входить.

Прикривши очі долонею, король застогнав:

– Твоя матір була тихою й лагідною дівчиною…

– Цю казочку можеш переповідати комусь іншому, дядечку! – зіскочила з підлокітника Ерінія й перемістилась до крісла поряд. – Мої батьки були б зараз живими, якби хоч на дрібку походили на ті святі образи, що ви з тітонькою Ксалін намагаєтесь вже вкотре мені нав’язати.

– Не смій паплюжити пам’ять своїх батьків! – гримнув на неї дядько.

– Паплюжити?! – витріщилась на нього дівчина. – Та я захоплююсь ними! – її очі сяйнули  й так само згасли: – Тільки краще б вони поберегли себе. Зате завдяки їм тепер можна точно знати, коли буде черговий схід повзучого туману й, навіть, де.

– Ерінія! – рикнув король. – Ти такої ж долі хочеш?!

– Я всього лиш збираюсь лікувати магічних істот! – не збиралась здавати своїх позицій його племінниця. – А з ними я завжди знаходжу спільну мову.

– Та ти знаходиш, – процідив дядько. – Що всі й досі тебе сахаються. Дякувати, король Дарілії і його син здатні цьому протистояти, а то гуляти тобі в дівках до скону!

– Скільки ж можна згадувати?! – обурилась дівчина. – Мені було шість рочків!

– В шість рочків ти вишикувала міністрів на плацу й змусила стрибати навприсядки! – прошипів на неї король.

– Лорд-канцлер сам жалівся, що в нього шия затікає від невтомної праці, а мене, – Ерінія закусила губу, щоб не розреготатись, – завжди вчили, що треба приділяти особливу увагу фізичним вправам, якщо багато читаєш, чи пишеш. Я їм всього лиш зарядку влаштувала.

– А в дванадцять?! – дядько ледь дірки в ній не пропалював. – Що ти витворила у дванадцять?!

– Та тільки й того, що змусила міністра освіти писати всі ті вправи, котрі з його ласки мають годинами писати учні, – з простодушним осміхом знизала плечима вона.

– А генеральський вальс?!

– А не треба було головнокомандувачу заявляти, що танці – то дурня! І, що його ніщо в житті не змусить танцювати, – пирхнула дівчина. – Це ж було неправдою, і я наочно продемонструвала йому його неправоту.

– Боги! – звів до стелі очі король, ніби там можна було побачити тих, до кого він так закликав у сподіванні на відгук й розуміння. – За які мої гріхи мені така кара?!

– Та я вже нікому нічого не навіюю давно – тільки тваринкам!

– Справді?! – зловісно примружившись, втупився в неї дядько. – А зараз ти що робиш?

– Тобі навієш, – буркнула Ерінія, відводячи очі. – Всього лиш пом’якшити хотіла – не більше!

– Я заборонив тобі! – знов ляснув по столу король. – Чи мрієш про антимагічний нашийник?