Розділ 7. Наступного дня у школі

Розділ 7. Наступного дня у школі

Ранок почався з несподіванки. Коли дівчата — Соня (яка вже впевненіше тримала поставу), Стелла, Мортіша та Емілія — зібралися біля актової зали для короткої репетиції, до них підійшов Сергій. У руках він тримав чохол зі своєю гітарою, а його зазвичай спокійне обличчя видавало легке хвилювання.

— Привіт, дівчата, — почав він, зупинивши погляд на Соні. Від цього погляду у неї на щоках з’явився ніжний рум’янець. — Я чув вашу репетицію вчора... Ви співаєте неймовірно. Особливо ти, Соню.

Соня ледь помітно посміхнулася, опустивши очі, але вже не ховаючись за волоссям.

— Я подумав... — продовжив Сергій, набравшись сміливості. — Ваш номер буде звучати ще крутіше, якщо додати живе гітарне соло. Якщо ви не проти, я міг би акомпанувати вам на балу. Ну, і репетирувати разом... якщо ви дозволите.

Стелла ледь не заверещала від захвату і подивилася на Емілію, яка переможно підморгнула їй.

— Ми тільки «за»! — відповіла за всіх Емілія. — Жива музика — це саме те, чого нам не вистачало для повної перемоги.

Мортіша холоднокровно кивнула:

— Гітара додасть потрібного драйву. Ласкаво просимо в команду.

Сергій усміхнувся, і в цій посмішці було стільки тепла, що Соня нарешті відчула: її мрія починає здійснюватися. Вони зайшли в зал, і звуки перших акордів гітари змішалися з чистим голосом Соні.

Крізь вузьку щілину прочинених дверей Анжела бачила все. Її очі горіли люттю, коли вона спостерігала, як Сергій бережно підлаштовує ритм своєї гітари під голос Соні. Найбільше її бісило те, як він на неї дивився — з повагою та непідробним захопленням, якого Анжела ніколи не могла домогтися своїми примхами.

— Ти сама підписала собі вирок, Сонечко, — прошипіла вона, впиваючись нігтями в долоні.

Як тільки репетиція закінчилася і Сергій вийшов у коридор, Анжела перегородила йому шлях. Вона намагалася виглядати впевненою, але тремтіння в голосі видавало її ярість.

— Сергію! — вигукнула вона, зневажливо кивнувши в бік актової зали. — Чому ти в команді цих невдах, а не зі мною? Ми мали бути дуетом! Вся школа чекає на наш виступ!

Сергій зупинився і спокійно подивився на Анжелу. Його більше не чіпляли її маніпуляції.

— Я вже сказав Марині Володимирівні, що відмовився співати з тобою, — сухо відповів він. — Я буду грати з дівчатами. Їм не вистачало соло-гітари, а мені грати подобається набагато більше, ніж співати. Вибач, Анжело, але мій вибір остаточний. Мені час іти.

Він злегка відсторонився і пройшов повз неї, навіть не озирнувшись. Анжела залишилася стояти посеред порожнього коридору. Її обличчя перекосилося від злості — це було повне фіаско. Вона зрозуміла, що Соня не просто «змінилася», вона забирає в неї найдорожче.

— Ну що ж, — процідила вона крізь зуби, дивлячись йому в спину. — Якщо ви хочете грати разом, то грайте. Але я зроблю так, що цей виступ стане останнім, що ти захочеш згадувати про Соню.

Анжела дістала телефон і швидко набрала номер Яни. — Яно, плани змінюються. Нам не просто треба їх висміяти. Ми маємо знищити цей виступ так, щоб Соня більше ніколи не наважилася підійти до Сергія. Збирай своїх «друзів».

Крізь вузьку щілину прочинених дверей Анжела бачила все. Її очі горіли люттю, коли вона спостерігала, як Сергій бережно підлаштовує ритм своєї гітари під голос Соні. Найбільше її бісило те, як він на неї дивився — з повагою та непідробним захопленням, якого Анжела ніколи не могла домогтися своїми примхами.

— Ти сама підписала собі вирок, Сонечко, — прошипіла вона, впиваючись нігтями в долоні.