Розділ 1. Перший день у школі

Розділ 1. Перший день у школі

Зима того року була особливо безжальною. Крижаний вітер пробирався під старе пальто Соні Протокової, наче намагався витягнути назовні останні залишки тепла, які ще зберігалися в її серці. Соні було шістнадцять, і вона звикла бути невидимою. Велика оправа окулярів, яка постійно сповзала на ніс, та скромний, заношений одяг робили її схожою на сіру тінь у яскравому світі сучасних підлітків.

Попереду, впевнено цокаючи підборами по замерзлому асфальту, йшла Яна — її двоюрідна сестра. Яна була повною протилежністю Соні: яскрава, зухвала, вона пахла дорогими парфумами й марила лише одним — потрапити до кола «еліти» нової школи.

Раптом Яна різко зупинилася і обернулася. Її очі звузилися, наповнюючись злобою:

— Слухай сюди, Протокова, — виплюнула вона кожне слово, наче отруту. — Тільки спробуй бовкнути комусь у школі, що ти моя родичка. Хоч слово — і ти пошкодуєш, що взагалі народилася. Зрозуміла?

Соня злякано кивнула, втягнувши голову в плечі. Вона пам’ятала іншу Яну — ту, з якою вони в дитинстві ділилися цукерками. Але місто й амбіції перетворили сестру на справжню стерву.

«Чому все так?» — пронеслося в голові дівчини.

Життя Соні розвалилося кілька місяців тому. Мати-одиначка була змушена поїхати на заробітки за кордон, залишивши доньку під опікою тітки Поліни. Тітка прийняла племінницю неохоче, лише з почуття обов'язку. А Яна... Яна навіть не приховувала своєї огиди. Щоранку Соня чула її уїдливе шепотіння біля дзеркала: «Боже, ну і страшило тепер живе в нашому домі».

Але найболючішим було інше. Глибоко всередині Соня несла провину за те, що батько пішов з сім’ї багато років тому. Вона була впевнена: він пішов, бо вона була «недостатньо хорошою», «недостатньо красивою», «недостатньо коханою».

Соня звикла ковтати образи, як гіркі ліки. Вона мовчки терпіла приниження, вірячи, що це і є її справжня ціна. Вона ще не знала, що незабаром у її житті з'являться три дівчини, які змінять усе.

Школа зустріла Соню шумом, який здавався їй оглушливим. Яна миттєво розчинилася в натовпі, кинувши на сестру останній застережливий погляд. Соня залишилася одна посеред коридору, притискаючи до грудей старий рюкзак.

Вона намагалася знайти свою шафку, коли шлях їй перегородила група дівчат. У центрі стояла Анжела — та сама «королева», про яку шепотілися всі. На ній була яскраво-червона сукня, що ідеально підкреслювала фігуру, а на обличчі — вираз абсолютної зверхності.

— Ой, подивіться, — дзвінко розсміялася Анжела, вказуючи на Соню. — У нас поповнення в лавах музейних експонатів? Звідки ти вилізла, опудало? З якого архіву тебе дістали?

Натовп навколо схвально загудів. Соня відчула, як щоки спалахнули, а очі запекло від сліз. Вона опустила голову, сподіваючись просто прослизнути повз, але Анжела навмисно виставила ногу.

Соня перечепилася, і її рюкзак розкрився, розсипавши по підлозі зошити та підручники.

— Обережніше, «розумнице», — усміхнулася Анжела, наступивши підбором на один із зошитів Соні. — Таким, як ти, тут не місце. Твоя доля — сидіти в кутку і не відсвічувати.

Соня почала судомно збирати речі, відчуваючи на собі сотні насмішкуватих очей.

Сміх Анжели бив навідліг, а її підбор, що притиснув зошит з біології, здавався символом усього життя Соні — розчавленого й безпорадного.

— Ну що ти порпаєшся? — ліниво протягнула Анжела. — Навіть підлогу помити нормально не зможеш із такими лінзами.

Раптом сміх навколо почав стихати. Із натовпу вийшов Сергій. Він не був просто «красунчиком», у ньому відчувалася спокійна, впевнена сила, яку поважали навіть учителі. Анжела миттєво перевтілилася: її погляд пом’якшав, а на губах з’явилася кокетлива посмішка. Вона була впевнена, що Сергій зараз підтримає її жарт.

— Сергію, ти подивись, яке непорозуміння до нас зарахували... — почала вона, очікуючи на його сміх.

Але Сергій навіть не глянув на неї. Він підійшов до Соні і, на жах усієї школи, опустився на одне коліно поруч із нею.

— Тримай, — спокійно сказав він, протягуючи Соні підручник, що відлетів найдалі. — Ти в порядку?

Соня завмерла. Вона підняла очі й зустрілася з його поглядом — у ньому не було насмішки, лише спокійна підтримка. Дівчина лише ледь помітно кивнула, не в силах вимовити ні слова.

Сергій підвівся і тільки тоді подивився на Анжелу. Його погляд миттєво став крижаним.

— Прибери ногу, Анжело. Зараз же.

— Але Сергію... я просто пожартувала! — її голос здригнувся. Такої холодності від нього вона ще ніколи не відчувала.

— Твої жарти тхнуть гниллю, — відрізав Сергій. — Якщо тобі нема чим зайнятися, окрім як цькувати новеньких, займися своєю успішністю. Ще раз побачу щось подібне — розмова буде іншою.

Він пройшов повз Анжелу, навіть не зачепивши її плечем, немов вона стала для нього порожнім місцем. Анжела стояла посеред коридору, багряна від приниження. Вона відчувала, як її влада тріщить по швах, а Сергій — той, чиєї уваги вона домагалася місяцями — став до неї холоднішим за айсберг.

Пролунав дзвінок, і коридори миттєво спорожніли. Соня, все ще тремтячи від пережитого, прослизнула до класу й зайняла останню парту, сподіваючись злитися зі стіною. Анжела з подругами вмостилися попереду, кидаючи на Соню спопеляючі погляди, а Сергій сів біля вікна, занурившись у свої думки.

Двері розчинилися, і до кабінету зайшла Марина Володимирівна. Її яскраво-руде волосся було зібране в недбалий пучок, а в руках вона тримала лише тонкий планшет. Вона була молодою, вродливою, але її погляд виражав крайній ступінь байдужості до всього, що відбувалося навколо.

Вона навіть не глянула на клас, прямуючи до столу.

— Отже, одинадцятий «Б», — почала вона нудьгуючим голосом, не відриваючись від екрана. — Тема на дошці. Конспекти чекаю наприкінці уроку. Тих, хто «не встигає» або «не зрозумів», умовляти не буду — це ваші оцінки, а не мої.