Розділ четвертий

Я в шоці від цієї Елізабет і її колег... Їх було так багато і вони так швидко рухалися, що моя голова, що тільки прокинулася, зовсім нічого не розуміла. Від цієї метушні мені трохи стало погано.

– Та чого ж вас так багато? – ледь не простогнала я.

– Потерпіть, моя королево…

– Краса вимагає жертв, ага, пам'ятаю.

– Ну ось і добре! Стійте мовчки та не заважайте нам вас перетворювати з опудала на богиню!

Я опудало? Ось так мене заткнули… Цікаво, а Гренделю вони змогли б так відповісти? Які в нього взагалі стосунки зі своїми підлеглими? Я не маю на увазі звичайних робітників, серед яких достатньо шпигунів та ворогів, а саме про вірних йому людей, яким він довіряє. Чи є вони взагалі?

– Все! Готово. Можемо вирушати.

– Е? Вже? Чи можна мені хоч подивитися на себе у дзеркало?

– Ні, моя панно, ми запізнюємося, – відповіла Елізабет, штовхаючи мене зі спини у бік виходу.

Кам'яний сірі коридори, чорнява наречена, весільна сукня у воронячому стилі… Дивний захід, якщо чесно. Наче й не весілля зовсім має відбутися, а церемонія узурпації... А хоча про що йде мова? Я ж заміж за узурпатора, що вбив свого вітчима, й виходжу.

– Гей, обережніше! – пролунало, коли я зіткнулася чоловіком у темних шатах. – Не витай у хмарах.

– Виліз як чорт з табакерки, а я ще й винна… – сказала, але потім різко прикусила язика, побачивши в нього на стегні його фірмовий меч. Він його що, зовсім не знімає? Його зброя – це щось на кшталт візитної картки? Якщо так, то щось мені підказує, що вже незабаром я його вдалині впізнаватиму не по обличчю, силуету або кольору одягу, а по блиску меча ... До речі, про блиск... А це, випадково, чи не артефакт якийсь?

– Це ж не звичайний меч, так?

– Ходімо вже, вороно.

Хотілося б огризнутися, але блиск меча відмовив мене чинити так необачно. Ось вона, сила діалогу та переконань... Грендель уміє вмовляти, що тут скажеш.

Наречений взяв мене під руку і рушив уперед, змушуючи йти за ним, а в ідеалі в ногу. Але в мене ж ноги коротші, а не як в нього – до самих вух!

Не знаю яким дивом, але дорогою до дверей головного виходу з палацу я жодного разу не впала. Може річ у тому, що мій майбутній чоловік досить сильно тримав мене за руку? Не здивуюся, якщо у мене з'являться синці за формою його грубих пальців і довго не сходитимуть.

– Так, гей, прибери цей мученицький вираз обличчя вічно катованого в'язня і натягни щасливу усмішку нареченої. Ти королева, що ось-ось успадкує трон і вийде заміж за коханого.

– За якого коханого?

Він лише докірливо глянув у відповідь. Ну, а що він від мене хоче?

– Цей «коханий» міг хоча б трохи ніжніше мене за руку тримати. Для початку.

Ого! Мене навіть почули та послабили хватку. Несподівано.

– І сам усміхнись… Ні, не посміхайся. Виглядаєш, ніби вбити когось хочеш. Спробуй подивитись на мене закоханим поглядом… Закоханим, а не поглядом «Де мій меч?». Гаразд, просто розслабся... Ну, це найдоброзичливіше з того, що ти щойно продемонстрував.

– Ти знущаєшся?

– Її Високість кронпринцеса Белладонна Долорес і Його Високість принц Грендель Дарґан, – оголосив глашатай, після чого могутні двері до королівського палацу відчинилися, демонструючи зацікавленим очам підданих Альви нашу пару.

Ми відразу ж прийняли належне положення, щоб люди не побачили, як ми сваримося. До чого не домовляючись. Навіть Грендель нормальне обличчя зробив: ласкава чарівна посмішка, добрі очі, розслаблені м'язи обличчя... Якби я в той самий час не трималася за його плече, була б так само обдурена, але м'язи на руці були напружені та вказували на бойову готовність у разі непередбачуваних подій чи замахів на наше життя.

– Ошуканець, – ледве чутно процідила крізь посмішку.

– Подивись для початку на себе, Вороно.

– Будь ласка, не обзивайся. Бо я зараз тобі кличку гірше придумаю.

– А ти спробуй, – відповів він і обійняв мене, притискаючи стегном до меча.

Я не дурепа, натяки розумію, тож повернулася до справи. Потрібно продемонструвати ідеальну картинку, щоб ніхто не міг причепитися і запідозрити недобре.

Серед усіх криків було неможливо розібрати, що саме кричали люди, але судячи з інтонації натовпу та їх радісних облич, нас як мінімум не проклинали. Так, Рохан був далеко не найкращим правителем, тому нові монархи несуть мешканцям столиці та країни загалом надію на світле майбутнє.

Я хотіла б продовжити свої роздуми, але цей нахаба непомітно для мене зняв свою шкіряну рукавичку і доторкнувся оголеною шкірою до моєї незахищеної від прямих дотиків... Звичайно, я знову побачила примару, прив'язану до нього. Можна було б проігнорувати, але змучена жінка у білій сукні опинилася прямо перед моїм обличчям і уважно з неймовірною цікавістю спостерігала за мною. Впритул. Ближче за неї до мене стояв тільки цей негідник.

– Що таке? – запитав він після того, як я здригнулася і ледве стримала себе від стрибка та галасного крику.

– Прибери від мене свою руку.

– Вибач, люба, але тобі доведеться потерпіти, поки увага людей зосереджена на нас.

– Забери. Свою. Кляту. Рука.

– Ти мені погрожуєш?

– Поки що просто прошу.

– Я подивлюся на тебе під час шлюбної ночі. Тоді ти ніяк не уникнеш моїх дотиків, – поступився Грендель і перестав до мене торкатися.

Привид зник, але з'явилася страшніша проблема. Гаразд, зараз він просто доторкнувся рукою до мого плеча, але що буде вночі... Бр-р-р... Навіть уявляти страшно. Я не про Гренделя, а про зайвого свідка у вигляді померлої змученої нареченої.

Дітько! Чому я раніше про це не думала? І як бути? Потрібно або знайти спосіб заспокоїти прив'язаного до мого майбутнього чоловіка мерця, або знайти спосіб уникнути його дотиків (в ідеалі шлюбної ночі загалом). Швидко заспокоїти невпокоєного неможливо. Та й постійно триматися за якусь частину тіла «якоря» треба для цього. Він точно мене за ненормальну прийме. Залишається лише варіант з уникненням. А чи вийде попросити допомоги у цьому питанні в Астенії?