Розділ перший

Оскільки я незабаром мала стати королевою, мене мали відвести до якоїсь кімнати. Ну хоча б до маленької та скромної, не випускати з неї та не розмовляти зі мною до настання необхідності, але ні! Мене посадили до камери у підземеллі як особливо небезпечну злодюжку. Мені, звичайно, до принижень не звикати, але це, на мій погляд, вже занадто. Тим паче при моєму новому статусі!

– Ось вам і королева… – зітхнула і сіла на кушетку, що виконувала роль ліжка для в'язнів.

– А що ти хотіла? – запитав напівпрозорий привид, іменований Бразіанною, яка колись була королевою Альви і є моїм предком за сумісництвом. – Що він одразу ж покладе весь світ до твоїх ніг та щохвилинно освідчуватиметься в коханні? Тоді тебе навряд би взагалі скручували, перш ніж привести до нього.

– Мовчи вже. І без цього гірко.

– Ти як зі своєю пра-пра-пра-пра… Скільки там ще разів має бути «пра»?

– Та заспокойся вже, жінко! – крикнув на неї Ісландаріо. – Хіба не бачиш, що їй і так погано? І взагалі, де цей старий пустодзвін? Вона ж наполягала на тому, щоб наше золотце залишилося в Алтеї.

Дивно від нього чути «золотце» з урахуванням того як цей примарний демон ганяє мене під час тренувань. Його надздібність була – надзвичайні сила та витривалість, але він чомусь не враховує, що в мене зовсім інші здібності.

– Не знаю. Вона пішла ще кудись за пару хвилин, як Беллу схопили.

А ще тиждень тому я жила спокійним життям зневаженого самітника. Мене з дитинства всі вважали дивною, адже варто мені було доторкнутися до когось, як переді мною з'являвся якийсь один найближчий мертвий неприкаяний родич. Згодом мій дар розвивався і при зіткненні я бачила все більше і більше привидів, пов'язаних з тою чи іншою людиною, а десять років з'явилися вони – мої предки. Точніше вони та раніше були, просто я почала їх бачити й чути. Бразіанна та Ісладріо – це далеко не весь перелік неприкаяних душ, що періодично чіпляються до мене і набридають. Та ж Аламат, що ще за життя мала дар передбачувати майбутнє і досі допомагає мені час від часу. Якби не вона, моя мама, сестра і вітчим не залишили б Альву, тим самим ставши моїм слабким місцем, яким Грендель міг би маніпулювати. Зараз, коли в цій країні не залишилося важелів тиску на мене, мені буде легше справлятися з усім та долати супротивників. Потрібно буде переживати лише про власне життя, а не піклуватися за рідних та близьких.

Підготовка до втечі почалася за місяць до моменту повстання. Аламат ще кілька років тому попередила мене і сказала точний день, тому часу знайти безпечне місце для життя моїх рідних, підготувати для них дім та гроші було більш ніж достатньо. Під приводом, що я дещо забула і наздожену їх пізніше, мені вдалося спровадити їх і залишитися тут самій.

Хоч я і вчинила, як сказала померла віщунка, але що робити далі – й гадки не мала. Вона постійно говорила або уривчасті фрази, або загадки. Добре хоч це її пророцтво було чітким і ясним: «Дванадцятого травня 897 року від розпаду великої імперії король Альви помре, а його названий син захоче тебе за дружину, аби посісти місце короля».

– Гаразд, Аламат завжди така, але скажіть мені ось що: що тут забуло це диво? – Запитав Ісландаріо, вказуючи на розгублений привид Рохана.

Якоюсь мірою чоловіка можна зрозуміти: кілька годин тому його вбив хлопець, якого він вирощував як рідного сина, хоч він і народжений був невірною дружиною.

Ага, доля зіграла з ним злий жарт. Він кинув напризволяще колишню наречену, дочку немало відомого та впливового герцога Кларіс, коли він став кронпринцом і випередив братів. Померлих (не без його втручання). Так, він не знав про те, що Анрієтта вже виношувала мене, але важливішим для мене фактором було дещо інше. Він знав, що за два тижні до цього батько моєї матері помер. Батько, якого вона любила, цінувала та поважала. У той момент вона виявилася беззахисною і потребувала підтримки. Але він все одно її покинув. І все заради кого? Заради доньки графа – досить вітряної особи.

Рохан зайняв трон, одружився з Фелістою Дарган, а через шість місяців народився якраз узурпатор, який ув'язнив мене в цій в'язниці. Прожила його дружина недовго. Від чого вона померла – я не цікавилася, тільки ось сина свого вона залишила моєму «таткові». Ішов рік, другий, третій, а у хлопчика сил так і не з'явилося. А невдовзі з'ясувалося, що син короля йому не син. Покійна королева зачала дитину з конюхом.

– Ти… Чому ти мене бачиш? – нарешті запитав Рохан те, що його цікавило.

Чорне волосся, хай і з сивиною, але чимось було схоже на моє. На цьому наші схожості закінчувалися, адже колір очей, шкіри, форма очей, вух та носа мені дісталися від матері. Але як він ще не зрозумів взаємозв'язок між нами?

– Ти помер, тож і бачу. Якби не цей збіг обставин, ти й раніше не знав би про моє існування.

– Але ж ти Кларіс.

– Ти про те, що колись проміняв мою дивовижну і вірну матір на королеву-прости…

– Белладонна! – заволала Бразіанна.

– Гаразд, гаразд, тільки не кричи.

– Не забувай, що ти мій нащадок. Не смій ганьбити моє ім'я поганими манерами!

Ну так, ну так. За життя ця покійна королева мала цікаву надздібність – напрочуд гучний голос, який міг видавати звуки різних частот. І найнижчих, і найвищих. Але тепер, після стількох років поневірянь та відсутності можливості застосовувати свій дар, нарешті з'явилася на цей світ я – дівчина, що бачить, чує та розмовляє з привидами. Як вона раділа дізнавшись, що я можу її чути… Вона вдень і вночі вбивала мені в голову правила палацового етикету своїм дивним голосом. До того ж робила це реально цілодобово! А якщо я ніяк не реагувала, вона могла підвищувати гучність, експериментувати із частотами та тональностями. Іноді заради забави вона навіть лякала мене ночами.

– Коротше, нумо знайомитись. Все одно поки твоя душа не знайде спокою і не вирушить далі, куди належить прямувати померлим, тебе чутиму тільки я та інші привиди. Сподіваюся, що ти вже зрозумів, що по батькові моє прізвище Долорес… Тату.