4. Сила справжнього кохання

Чи можна когось дуже сильно кохати і не знати, кого саме? Дивно, але Марічка почувалася саме так останні три роки. Її постійно переслідувало відчуття, наче вона забула щось важливе. Хоча, на перший погляд, усе було гаразд. Дівчина продовжувала жити своїм звичним життям у відьомському поселенні. Нічого особливого не траплялося. Хіба що... Майбутню наступницю Королеви постійно тягнуло в сад, до тієї дивакуватої статуї. Статуї гітариста. Її так усі й прозвали. Мешканці селища навіть призначали зустрічі коло неї. Та ніхто не міг зрозуміти, чому туди приходила Марія. Одна. По веорах. І довго вдивлялася в кам`яне обличчя. Воно здавалося знайомим. Наче, дівчина вже десь бачила його. Але де? У неї не було знайомих хлопців.

Звичайно, така поведінка онуки дуже непокоїла Королеву. Та Жінка втішала себе тим, що наступного дня все безповоротно зміниться. Марія назавжди забуде того хлопця.

Василь не знав, котра година, але сонце вже зайшло. Сутеніло. Заспівали цикади. Раніше, юнак любив слухати їхній спів, та зараз він нагадував йому про невідворотне. Птах прилетів попрощатися з другом. За лічені години Левка не стане. Голуб сів йому на голову. Не втримався і пустив сльозу. Шарль та Шарлотта, що сиділи на дереві неподалік, співчутливо поглядали на товариша. Сьогодні вранці той скаазв їм що, коли все закінчиться, полетить разом із ними. Василь більше не міг лишатися тут. 

Прийшла Марічка. Голуб здиувався, адже дівчина вже була тут, вдень. І нічого не згадала. Марія почала ридати. Так, наче хтось вмер. Може, дійсно, щось трапилось? Василь чув, що в Королеви почалися проблеми зі здоров`ям. Її час наближався. Так потайки казали відьми.

- Пробач мені, - несподівано промовила вона крізь сльози. - Якби я знала, що усе так обернеться, нізащо не пішла б того вечора до твого села! І ми не познайомилися б. І

 ти з другом лишився б живим.

Птахові, вперше за ці роки, стало шкода дівчину. Бо звідки ж Марічка могла знати, що так станеться? Ніхто не міг знати. А, тим часом, її сльози крапали на землю...

Якби у Левка запитали, як би він описав місце свого пребування, він відповів би: "холодна вічність". Нажаль, хлопець нічого не бачив. Його очі були заплющені. Але, відчував. Безжальний холод Космосу, яким мандрував от уже три роки в стані глибокого сну. Разом зі своєю гітарою. Музичний інструмент повільно плив у невагомості, слідом за своїм власником. Обидва геть зледеніли. Музиканта вже віднесло до кілець Сатурну, коли іней, який вкривав його тіло та обличчя, почав танути. Юнак дійсно відчував тепло. Крізь сон. Гітара теж почала повертатися до нормального стану. І, раптом, заграла. Ту саму пісню, яку колись співала для її господаря дівчина на ім`я Марічка. Левко різко розплющив очі.

- А-а-а! - закричав він, зрозумівши, де знаходиться...

Василь почув під собою дивний тріск. Поглянувши донизу, побачив, як статуя тріскається і від неї відпадають невеликі шматочки. Марія продовжувала гірко плакати, сидячи на траві. "Невже, це кінець?" - розпачливо подумав птах. Тільки він злетів у повітря, як статуя зовсім розсипалася, зчинивши гуркіт. У повітря здійнялася чимала курява. Марічка припинила плакати і тепер дивилася перед собою, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Крізь пил вона побачила чийсь силует. Наступної миті, до неї вийшов Левко. Такий, яким вона його пам`ятала. Не встигли молоді люди обмовитись й словом, як знову пролунав тріск. Це Василь впав з дерева, разом зі зламаною гілкою. Прямо на двох кремезних чоловіків з рушницями. Стоп! А вони що тут роблять?!

Тільки тепер Марія та Левко почули галас навкруги. У темряві світилися численні вогні смолоскипів. Щось палало.

- Здається, в нас проблеми, - повідомив кучерявий юнак, піймаючись на ноги.

Музикант поглянув на дівчину:

- Що тут коїться?

Марічка знизала плечима:

- Гадки не маю. Було тихо.

- Смерть відьмам! - до них бігли ще двійко чоловіків з вилами.

Не роздумуючи довго, Левко відштовхнув Марію вбік та вдарив їх обох гітарою по голові. Музичний інструмент розлетівся на друзки, а нападники впали на землю непритомні. Придивишись до них, хлопець упізнав їхнього дільничного та лісника.

- Слухай, може, вони по нас прийшли? -спитався він Василя.

Той заперечливо похитав головою:

- Не думаю. Коли Королева наклала прокляття, усі забули про нас. Тут щось інше.

- Тоді ходімо! Швидше! - дівчина першою побігла з саду.

Парубки поспішили за нею. Кучерявий юнак завбачливо взяв із собою вила. І не помилився.

Відьомське поселення поринуло в справжнісінький хаос. Дерев`яні ворота були зламані, квіти потоптані, будинки палали, а довкола бігали злі люди і відьми. Вони билися один з одним.

- Я піду пошукаю бабусю, - Марічка швидко зникла.

Вана дуже непокоїлася за Ольгу. Останнім часом, тій було зле. 

Раптом, хлопці помітили пані Христину - продавчиню з магазину в їхньому селі.

- Тітко Христино! - підбіг до неї блакитноокий юнак. - Щр діється? Чому всі показилися?

- Хлопці?! І ви тут?! - впізнала їх продавчиня. - Ці кляті відьми вкрали мого чоловіка!

Хритина люто трясла косою.

-Тьху! Та ніхто не крав твого Петровича! - пролунав зненацька голос Стефана. - Спить він біля річки! Як пили з Григоровичем на рибалці, так і позасинали.

- От, козел! - Почувши це, жішка швидко тицьнула Левкові свою зброю, а сама побігла шукати чоловіка.

- То це все через Петровича?! - здивовано вигукнув парубок.

- Та ні! - махнув рукою мольфар. - Давно вже їм ті відьми заважали. У людей завжди так: усе незрозуміле треба знищити. Я намагався їх спинити, та вони мене не слухали. Навіть, за грати мне кинули. За сприяння ворогові. Але, я вибрався.

- Тоді, треба їх спинити! - втрутився в розмову Василь. - Вони ж покалічать один одного!

- Це може зробити лише Королева відьом, - відповів чаклун.

Щойно він промовив ці слова, як усе довкола затряслося від гучного трубіння сурми. Усі припинили битися і здивовано роздивлялися навкруги. До них вийшла Ольга. У сріблястих обладунках, які світилися білим у місячному сяйві. Волосся її було зібране в пучок на потилиці. Відьми, ставши на одне коліно, шанобливо вклонилися. Стефан теж.