3. Три роки безнадії

- Бабусю, звідки в нашому саду ця дивна статуя? - запитала вранці Марічка, роздивляючись знахідку. - Я її не пригадую тут раніше.

Дівчина геть нічого не пам`ятала з подій вчорашнього вечора. І Левка вона теж не впізнавала.

- Ти постійно повз неї ходиш. Пішли, час повертатися до справ, - заклопотано відповіла Ольга.

- Курлик! Курлик! - розпинався Василь, сидячи на голові в друга.

Голуб сподівався, що Марія впізнає Левка. Або, хоча б почує його. Та онучка Королеви не звернула жодної уваги на пташку. Коли вони покинули сад, Василь впав у розпач. Невже, вони залишаться такими до кінця своїх днів? Їх, напевне, вже батьки шукають. Не знаючи що робити, він полетів до рідного села.

Там, на його превеликий подив, їх ніхто не шукав. Усі поводилися так, наче хлопців ніколи не існувало. Це остаточно засмутило Василя. Сидячи на даху батьківського будинку, голуб, раптом, згадав про мольфара Стефана. Вони ж йому мопеда залишили! То, може, хоч він пам`ятає про них? Чаклун жив на околиці села. Діставшись туди, птах сів біля вікна та зазирнув всередину хати. Чоловік, як раз, розкладав на столі сушені трави. Василь постукав дзьобом у скло. Помітивши його, Стефан одразу ж вискочив надвір. Впізнав.

- От лихо, - тихо сказав Мольфар. - Так і знав, що добром це не закінчиться.

Хлопець теж знав. Та йому це не допомогло.

- Ви розумієте мене? - із надією запитав він.

- Так! - поспіхом відповів чаклун. - Що з тобою трапилося? Де твій друг?

Голуб засмучено схилив голову:

- Королева перетворила Левка на кам`яну статую, а мене - на пташку. Усе через його бажання побачитись з її онучкою!

Мольфар розпачливо похитав головою.

- Скажіть, ви зможете нас розчаклувати? - допитувався Василь.

- Нажаль, я тут безсилий, - Стефан співчутливо дивися на нього. - Але є один спосіб. Потрібно, щоб та дівчина вас згадала. Тоді чари розвіються.

- Та якже вона нас згадає, якщо навіть Левка не впізнає? - у птаха мало сльози з очей не котилися. - Я намагався поговорити з Марічкою, але вона не розуміє мене.

- Якщо вона кохає твого друга, то обов`язково згадає, - продовжував пояснювати чоловік. - Щоправда, часу у вас - три роки. Стільки діятиме прокляття.

- А потім що? - із жахом спитав голуб.

Стефан відповів неохоче:

- Зостанетесь такими на все життя. Левко остаточно перетвориття на камінь, а ти - на пташку. Тоді вже точно нічого не допоможе.

- Що значить "остаточно"? - не зрозумів Василь. - Він же вже скам`ямнів. Навіть не рухається.

-Так, - погодився мольфар, - не рухається, не розмовляє, але все відчуває.

Голуб збадьорився:

- Тобто, коли я з ним розмовлятиму, він зрозуміє мене?

-Так, - кивнув чоловік. - Пам`ятай: у вас є три роки.

- А можна якось допогти Марічці? Ну, щоб вона швидше згадала? Може, ви з нею поговорите? - не заспокоювався птах.

Стефанові, дійсно, було дуже шкода хлопців:

- Боюся, це нічого не дасть. Дівчина повинна сама згадати. Якщо кохання справжнє, воно зруйнує чари.

- Чому тоді про нас і в селі не пам`ятають? - це питання теж неабияк турбувало голуба.  

- Бо вона, наче висмикнула вас із життя. Немов вас ніколи й не було. Коли прокляття спаде, вони згадають.

- Але ж ви про нас пам`ятаєте! - Василь зовсім заплутався.

Чоловік посміхнувся:

- Тому, що я - мольфар. Щоб мені стерти пам`ять, потрібен спеціальний ритуал. Який, до речі, Ольга, напевне, провела з Марічкою. Інакше, вона пам`ятала б про вас.

Незважаючи на слова Стефана, Василь ще якийсь час намагався достукатись до Марічки, залишаючи різні знаки та написи на землі. Та все було марно. Зрештою, він здався і приготувався доживати віку в пташиному тілі. Оттільки Левка шкода. Птах сідав другові на голову та подовгу розмовляв із ним, хоч той не відповідав. Інколи, він літав до їхнього села провідати батьків і подивитися, як інші живуть. Так пройшли три роки. Три довгих сумних роки...

Під час чергової мандрівки до рідного села, Василь, якось, познайомився з двома іншими голубами. Він саме зазирнув до мольфара і збирався летіти назад у відьомське поселення, коли побачив на дротах електромережі голуба й голубку сірого кольору. Вони здалися йому досить дивними. Голуб мав на голові малиновий берет, а голубка - елегантного дамського червоного капелюшка. Василь підлетів до них, але поруч сідати не став:

- Ви б не сиділи тут. Ці дроти під напругою.

- O, bonjour!  - привітався власник берету. - Я - Шарль, а це - моя дружина Шарлотта. Ми - туристи з Франції.

- Голуби-туристи? - здивувався він. - Вперше чую.

- Так, - погодилась панянка, теж розмовляючи з французьким акцентом, - ми, мабуть, єдині в своєму роді. 

- Ми поставили собі на меті облетіти увесь світ! - з ентузіазмом додав Шарль.

Раптом, дроти задзижчали і птахів почало ковбасити. У повітрі запахло смаленим пір`ям. 

- Я ж казав! - нагадав Василь, коли дзижчання припинилося.

- О! З нами таке вперше! - відповіла Шарлотта, поправляючи скуйовджене пір`я. - Думаю, нам дійсно краще пересісти на паркан.

Коли вони пересіли, голуб-француз запитав:

- То, що про себе розповіси?

Він тяжко зітхнув:

- Я - звичайний голуб, який колись був людиною...

- Як це?!

- Що ти таке кажеш?! - вирячилися на нього іноземні туристи.

Василь розповів їм свою історію.

- Жахливо! - вигукнув Шарль. - Яка ж вона безсердешна, ця Королева відьом!

- Не варто втрачати надії, - втішала його Шарлотта. - Можливо, вона ще згадає твого друга.

Та Василь вже не сподівався на це. Лишився один день. Завтра, рівно о дванадцятій годині ночі, він перетвориться на звичайнісінького голуба, а Левко - на брилу каміння. 

Птахи-іноземці вирішили затриматись у Карпатах, щоб підтримати свого нового друга. Той був вдячний їм. За три роки самотності та безнадії Василь більше ні з ким не спілкувався, окрім Левка та Стефана.