2. Зачарований гітарист

Мопед відчайдушно летів розбитим шляхом. Стрілка на спідометрі наближалася до максимальної позначки. Передня фара поступово вихоплювала з темряви дорогу. Шматочок за шматочком. А навкруги був ліс. Зловісний карпатський ліс. Дерева так і тягнулися гілками до нічних мандрівників, наче хотіли схопити. І,здавалося, ось-ось схоплять. У примарному сяйві місяця і фари вони більше нагадували велетенських чудовиськ. Хто зна, може це й є вони? Про цей ліс різне кажуть...

Вони зупинилися майже одразу після того, як з`їхали зі шляху. Мопед задимівся. Смерділо паленими дротами.Та, може, воно й накраще. Далі їхати на ньому небезпечно. Можна перевернутися. Поки хлопці роздивлялися залізного коня, міркуючи, що робити далі, до їхніх вух долетіли якісь дивні звуки. На тлі темної самотнььої гірської ночі вони виглядали ще дивнішими.

- Чуєш? - спитав друга наполоханий Василь. - Наче, хтось на дримбі грає.

- Так, - Левко облишив їх транспорт. - Десь зовсім поряд. Ходімо, спитаємо дорогу.

-Ти з глузду з`їхав?! - ще більше перелякався його супутник. - Невідомо хто там! Яка нормальна людина блукатиме вночі лісом і гратиме на дримбі?! Може, це, взагалі, не людина!

Та відьповідь прийшла до них сама. Сперечаючись, друзі навіть не помітили, як музика стихла і з кущів вийшов літній чоловік у типовому гуцульському вбранні, із торбинкою  за спиною. Його голову прикрашав капелюшок з фазанячим пером. Холодні сірі очі пронизливо дивилися на юнаків. Побачивши його, кучерявий парубок відсахнувся, ховаючись за спиною товариша:

- Дідько! Це ж мольфар Стефан! Я був правий.

- У цих місцях краще не згадувати дідька. Особливо, вночі, - з настановою відповів мольфар. - А що ви робите тут так пізно, хлопці?

Музикант не став витрачати час на пояснення:

- Підкажіть, як потрапити до відьомського поселення?!

- До відьомського поселення? - здивовано перепитав чоловік. - А навіщо вам туди?

У підлітка вже вривався терпець:

- Мені треба до Королеви відьом! Дуже треба! Це питання життя та смерті!

Стефан вже не вперше зустрічав шаленців, які намагалися знайти Ольгу - Королеву відьом. У всіх були різні причини. Одні шукали відповідей на свої питання, інші хотіли зцілитися від невиліковної хвороби, або, навіть, влаштувати особисте життя. Зазвичай, до цього вдадавалися ті, яким вже не було чого втрачати, які перепробували усі інші можливі варіанти. А про її силу ходили неймовірні чутки. Вона була могутнішою за будь-яку відьму. Та що там відьму! Жоден мольфар не міг зрівнятися з нею. Кажуть, Ольга могла керувати часом та простором...

Власник капелюха показав в бік гори, біля підніжжя якої вони зараз знаходились:

- Он туди. Третя полонина. Там і знайдете їхнє селище. Тільки, поспішіть. Його видно лише вночі.

- Дякую! - Левко, нероздумуючи, рвонув збиратися на гору.

- Придивіться, будь ласка, за мопедом, - попросив Василь, перш ніж побігти за другом, - бо Левкові влетить від батька.

Він не пам`ятав, скільки часу вони вони дерлися на гору та спускалися. Але, дерлися несамовито. Обшкрябавши руки. Нарешті, дісталися третьої полонини. Зупинилися трохи перепочити. Поки що, нічого не було видно, бо довкола лежав густий туман.

- От скажи мені, - через силу промовив кучерявий хлопчина, - навіщо ти гітару з собою потягнув? Неможна було вдома її залишити?

Під час їхньої подорожі, Василь не раз ледве не отримав нею по обличчі. Крім того, вдвох, з музичним інструментом, було вельми незручно їхати на мопеді. Юнак постійно сповзав. Левко здивовано поглянув на свою ношу:

- Та я, якось, не подумав...

- Дивись! - товариш тицьнув пальцем уперед.

Туман помалу розсіювався. Серед його сірих клубів виднілося щось схоже на браму. Підбігши ближче, мандрівники побачили масивні дерев`яні ворота з прибитою до них табличкою з великими червоними літерами: "Людям вхід заборонений!" Блакитноокий підліток почав обходити укріплення з усіх боків. Його друг швидко зрозумів, що внього на думці:

- Може, постукаємо? Чи погукаємо? Мають же вних бути вартові.

- Ти табличку бачив? - запитав той, лізучи на кам`яного мура, обвитого плющем та порослого мохом. - Чи ти гадаєш, вони нас із фанфарами зустрінуть? Особливо, коли дізнаються, по що ми прийшли.

Василь поліз за ним. Руки й ноги юнака тремтіли. Як він не намагався та, схоже, проблем уникнути не вдасться. А внього було погане передчуття. Дупою відчував, що щось станеться.

Приземлилися тихо, немов ніндзя. За муром справді лежало ціле поселення. З кам`яними будиночками, розкиданими по полонині. У  дяких з них ще горіло світло. Майже біля кожної хатинки була клумба з квітами та хлів, у якому, мабуть, жила худоба. Все, як узвичайному селі. Тільки без доріг, клубу, школи та електромережі з газопроводом.

Не встигли вони як слід роздивитися довкола. як одразу ж потрапили до рук вартових. З темряви до них приступили дві жінки у темних плащах та зі смолоскипами. Парубки не пручалися.

- Мені потрібна Королева відьом, - попередив їхні запитання Левко. - Ви можете нас до неї відвести?

Відьми мовчки перезирнулися.

- Авжеж, - криво всміхнулася одна з молодих жінок. - Взагалі-то, ми з порушниками навіть не розмовляємо. Але, Королева попередила, що в нас будуть гості.

Вони повели непроханих гостей до саду, штовхаючи поперед себе. Сад виявився досить великим, з фруктовими деревами, квітами та озером. Ольга чекала на них саме біля нього.  Здавалося, що вона світилася в місячному сяйві.

- Залиште нас, - сухо наказала Королева.

Вартові швидко пішли. Гітарист одразу ж кинувся до жінки:

- Відпустіть Марічку! Будь ласка! Ми не заподіємо їй шкоди!

Василь залишався на тому ж місці, де стояв, спостерігаючи за розмовою і затамувавши подих. Ольга зміряла пізнього відвідувача зневажливим поглядом:

- Пробач, та річ не тільки в вас. Ніколи їй розважатися співами. Марія має навчатися, щоб стати новою Королевою відьом.

Не знаючи, що ще сказати, хлопець розгублено дивився на жінку.