Розділ 13, в якому некромант бідкається

Вернеру Йорнатону вісімнадцять років і чотири місяці, і він справді некромант. Закінчив академію у своєму рідному місті, вдало пройшов посвяту і, як йому здавалося, виграв у лотерею. З одного боку, сім'я Вернера належить до шляхетних, а з іншого, сам молодий некромант перебуває десь наприкінці черги спадкування, бічна гілка, непотрібні нікому нащадки. Тож потрапити після посвяти в учні до королівського некроманта, до ерд-магістра — це справді велика удача. Так йому здавалося. 

— Ерд-магістр просто дуже суворий і вимогливий, — тре червоного носа Вернер і запихається бутербродом із шинкою, який я принесла із собою як перекус під час роботи. Так і хочеться запитати, що їв некромант увесь цей час, поки був в Іліватері, але я стримуюся. У хлопця живіт до хребта прилипає, і навіть якщо в нього черв'яки в кишечнику, так усе одно не має бути.

— Наскільки суворий? — між тим цікавлюся я.

— Іноді дуже, покарання є різні і з багатьох причин: за нетямущість або зайву цікавість, якщо сперечаєшся або турбуєш не тоді, коли треба, голосно їси або п'єш, — він ніяково смикає плечима, і я підозрюю, що це ерд-магістр його й бив. — Але він дуже поступливий! І завжди дає шанс виправитися!

Я з розумінням зітхаю й опускаю голову на руки. Так, я знаю, що це таке: ти щосили намагаєшся сподобатися дорослому. Немає різниці — тобі чотирнадцять років чи вісімнадцять. Здається, що справа в тобі, саме ти десь помилився, щось зіпсував, щось не так зрозумів, а дорослий не може помилятися, покарання було виправдане і таке інше тощо. Здається, що варто потерпіти ще трохи — і тебе схвалять, оцінять, будуть поважати. Ха. 

От тільки скажи я Вернеру, що його ерд-магістр — сволота, він не зрозуміє. Принаймні, зараз не зрозуміє. Інакше виникає запитання: навіщо я стільки страждав, заради чого, заради ефемерної можливості заслужити визнання людини, яка загалом-то сволота і не стане ставитися до мене краще?

Тому я просто зітхаю і кажу інше:

— Отже, твоє покарання — це дістати наставникові дорогоцінні книги.

— Так. Він сказав, які і де їх шукати.

— А він сказав, що ці книги не можна виносити з бібліотеки? Що тобі доведеться їх вкрасти? — я багатозначно смикаю бровами. Вернер мнеться і бурмоче:

— Це книги з некромантії, тому вони не мають бути в чужих руках. Ерд сказав, що це перевірка моїх можливостей. А після повернення він запросить мене у свою дослідницьку групу і візьме з собою на прийом до королівського палацу. А це дуже почесно! Ну і як його учень, як майбутній королівський некромант, я маю впоратися з усіма проблемами. Мою магію ніхто не зупинить, адже в Іліватері немає некромантів...

— Бо тут і без некромантів магів вистачає! — підвищую я голос, і Вернер одразу стискається, ховає голову в плечі. Дуже промовисті звички. — Розслабся. Це вже диво дивне, що ти якимось чином знайшов Фалейську академію магічних мистецтв, пробрався всередину, виніс книжки і дістався назад до Севетора.

— Н-нас було троє, — ледь чутно відповідає він. — Ульріх потрапив у пастку в академії, Ангеліку поранили на шляху назад.

— Ясно, — виривається в мене стогін. У принципі жодних питань до магів Іліватери в мене немає. І до чистильників у цій ситуації теж. Злодіїв і грабіжників потрібно вистежувати і карати. Якщо вони чинять опір при затриманні, то зазвичай застосовують силу, аж до чар, що калічать і вбивають. Але якщо некромантів гнали таким натовпом, то що вони встигли накоїти? — Ви когось убили?

— Н-ні! Я сподіваюся, що ні, — мотає він головою так, що здається, вона зараз відірветься.

— Прокляли?

— Так, Ангеліка прикликала сутностів-п'явок, були некрозні прокльони, жахливі тіні, блукаючі вогні і духи, що морочать голову, — зізнається він. — І скелети...

— Які ще скелети? В Іліватері кремують! — я хапаюся за голову, від одного списку проклять мені вже погано. Саме після таких випадків некромантів в Іліватері починають всюди шукати з іще жахливішою цілеспрямованістю!

— Скелети тварин були в сусідній будівлі. Там музей природознавства.

Я одразу згадую той самий музей, справді там були скелети і немало, навіть драконячий був. Утім, це тільки погіршує ситуацію. Троє некромантів проникли на територію сусідньої країни, вдерлися до магічної академії, не питаючи дозволу, розкидувалися прокляттями та некромантськими чарами, щоб відбитися від охорони, «оживили» скелети тварин, тобто вселили в них тимчасово духів. Один загинув в академії, друга — під час погоні. Останній поневірявся по смітниках і підворіттях, спав ледь не у звіриних норах, їв траву і сміття, врятувався дивом від патрулів і тепер намагається перейти кордон з Окрейном. Просто чудово.

— Як тебе не спіймали біля стін Севетора?

— Тут майже всі дороги позначені «нотатками» і «крапками», — ошелешує мене Вернер. Я спантеличено смикаю бровою і згадую, що особливо не придивлялася до околиць, коли їхала. — Деякі вже старі, навіть незрозуміло, що за повідомлення в них. Якісь нові. Здається, раз на кілька років службовці Некрополя об'їжджають місця стародавніх битв із немертвими, перевіряють, чи не змінилася завіса, чи немає дірок або потоншень.

— Потоншень?

— Ну так, хто ж знає, раптом щось захоче повернутися з-за завіси в таких місцях... — пересмикує плечима Вернер. Його слова мені незрозумілі, бо всім відомо, що завісу не можна прорвати, звідти нічого не повертається. Інакше на світ чекав би колапс. Як вода витікає з дірявої фляги, так і сира магія хлинула б до нас. Але, мабуть, магічна наука в Окрейні не досягла тих самих висот, що в Іліватері. Утім, сперечатися зараз немає сенсу, і я тільки киваю, мовляв, добре, я тебе зрозуміла, а тепер повернися до того, як ти опинився в Севеторі.