Розділ 12, в якому спіймали некроманта

— Тихіше, ерді, поряд ніяких некромантів немає, — закочує очі молодий чистильник, оцінюючим поглядом роздивляється і кривиться. Ну звісно, перед ним не юна захоплена ерді, яку він готовий ловити у свої обійми, коли вона непритомнітиме. Я подумки фиркаю, а вголос обурююся:

— Світосяйний най вам допоможе, чого тоді такі жахіття розповідаєте?!

— Справді, ерди, в мене пристойний готель, спокійне і затишне місце, — виступає ерді власниця. — То ви мені зараз усіх клієнтів розлякаєте, всі розбіжаться! Що то за жарти такі?!

— З некромантами не жартують, то наша робота така — полювати на них! — знову виступає молодий, і його колеги не витримують, тягнуть надто балакучого за спини, щоб не виступав, не заважав старшим і досвідченішим розмовляти без зайвих емоцій.

— Прошу вибачити, ерді, він у нас молодий і дурний, новачок, — примирливо виставляє долоні старший чистильник. — Звісно, у вас тут некромантів немає і не було. Але якщо вже побачите когось дивного, то прохання до вас велике маємо — повідомте.

— Як же їх розрізнити? — знову пищу я, тепер уже прикривши рот рукою. Цього разу прикидатися не потрібно: мене й так трясе від жаху. Раптом і справді я чогось не знаю. Раптом магію можна розпізнати, навіть якщо я нічого підозрілого не роблю і чари не використовую. Хоча навряд чи, у школі нам про це не розповідали. До того ж я — магеса без посвяти, більшу частину некромантських чар я не подужаю і не знаю. Чи це мою скриню впізнали? Ні-ні, не варто накручувати себе заздалегідь!

— Словесний портрет в нас є, — чистильник дістає аркуш паперу з внутрішньої кишені форменої куртки. — Молодий чоловік або жінка, віку молодого, волосся коротке, падає на очі, чорне, очі — колір неясний, можливо, зелені, ніс — нерівний, з горбинкою. Був одягнений у чорний плащ із капюшоном, коричневі чоботи, на пальцях золоті кільця поверх чорних шкіряних рукавиць. При собі мав великий заплічний мішок. Підозрюється в крадіжці книг із Фалейської академії магічних мистецтв.

— Таких ми точно поряд з готелем не бачили, — хитає головою ерді власниця. А я подумки додаю «і не побачимо».

Невідомо, некромант це чи просто звичайний маг, чи і не маг зовсім, опис настільки стандартизований і спрощений, що хочеться сміятися. Чорне волосся і ніс із горбинкою — кожен п'ятий у Севеторі може підійти під опис. Достатньо зняти плащ і переодягнутися, пофарбувати волосся або зачесати його, прибрати кільця і змінити заплічний мішок на скриню або згорток з одягом — і все. Проблема, звісно, полягає у вкрадених речах. На книгах можуть бути чари стеження чи самозаймання, трапляються також прокляті томи чи банальна отрута на сторінках. Це якщо йдеться про рідкісні чи стародавні томи. Адже сенсу красти щось розповсюджене і звичайне з Фалейської академії магічних мистецтв немає, вона вельми добре охороняється на відміну від звичайних шкіл магії. Щоб отримати дозвіл на відвідування, мені довелося віддати стільки ж, скільки я плачу за місяць за оренду квартири. І це тільки офіційна частина, десяток зелій у якості хабаря я навіть не беру до уваги. 

Чистильники йдуть, залишивши аркуш з описом. Я про всяк випадок цікавлюся:

— А якщо побачу, то куди звертатися?

— Не знайдуть вони нікого, — ерді власниця закочує очі. — Такі патрулі ходять постійно, цей жарт всім вже приївся. Як свято в місті, то якийсь ідіот пише донос, що бачив моторошний череп, який виє на повню, або мерця з ногою в руці, або мага із зеленими очима — як ті два світильники! Місцевим було смішно перші роки, але відтоді десятиліття минули...

— Ого, це хто ж такий завзятий? — виривається в мене здивування.

— Знала б, руки йому обірвала, — фиркає вона. — Чистильники через те в місті бродять — настрій зіпсовано. До того ж в Севеторі дехто і радий був би некромантам.

— Та не може того бути! — виривається в мене вигук.

— Мила Алліс, я за практичний підхід до всього. Ти замок бачила на горизонті? Моторошний такий. Я б особисто запросила посольство з Окрейну і віддала їм землі, що якраз у тій стороні. Усім буде спокійніше, — крутить вказівним пальцем у мене перед носом ерді власниця. 

— А входи до старих каменоломень? Якщо відновлювати пошук і видобуток корисних руд, щонайменше три-чотири загони некромантів потрібні, щоб захистити робітників від усіх тих моторошних чудовиськ, що там мешкають зараз, — шепоче з-за реєстраційної стійки її помічниця.

— От і я про це. А магія — це магія. Одним ножем, наприклад, можна порізати і курку, і людину. Але чомусь наш ерд Тоффіна користується своїм арсеналом не для вбивства, а на кухні. Так і з некромантією... У принципі з будь-якою магією. З будь-якою людиною, — ерді власниця знизує плечима. — Вже скільки в цьому готелі було постояльців, а всі вони різні. З Окрейна торговці були, маги також, можливо, і некроманти були. На них же не написано, а зовні як звичайні люди.

— Прогресивно, — здивовано бурмочу я.

— Практично, — зауважує ерді й додає: — Моя прабабуся була місцевим архіваріусом. Не було б Севетора зараз, якби тодішні некроманти не виступили проти Немертвих володарів. Цими землями володарі хотіли відступати, планували набрати по дорозі серед звичайних робітників собі мертвих солдатів. Але їм цього зробити не дали...

Я виходжу з готелю в задумливому настрої. Дивно, як різняться люди в містах Іліватери, хоча традиції однакові. Можливо, мешканці Севетора надто часто бачать замок на горі — нагадування про далеке й моторошне минуле. Можливо, у столиці надто багато чистильників, від того будь-яка згадка про некромантію лише пошепки і за зачиненими дверима. Хто знає?.. Із цими думками я заходжу в лабораторію і клацаю перемикачем на стіні — іскрять світильники. Ніякий поганий настрій мені не має завадити виконати вже оплачені замовлення!..