Розділ 11, в якому героїня розслабляється

Дороги Іліватери зустрічають мене непривітно, не встигаємо ми від'їхати від Корри, як починається дрібний і противний дощ. Так, я бачила легкі хмари на горизонті, але вони не були схожі на дощові. Візник бурчить собі щось невтішне під ніс і натягує капюшон, я ж кручу ручку і зачиняю віконце брички. Одразу стає душно, бричка вже не нова, стіни, зазвичай обтягнуті тканиною, витерлися, запах стоїть відповідний — пилу, мастила для коліс і вогкості. За ті гроші, що я заплатила, можна було найняти щось пристойніше. Ось тільки службовець готелю дуже рекомендував саме цього візника, і той справді погоджується мовчки вести мене геть, подалі від Котти — туди, куди я скажу.

Можливо, я занадто тривожуся. Можливо, переоцінюю бажання брата мене принизити і покарати. Адже йому невигідно, якщо мене спіймають зі скринею, повною некромантських дрібничок. Але якщо я опинюся десь у глушині без документів і скрині, якщо залишуся без коштів і речей, без місця, куди можна повернутися або де безпечно провести хоча б кілька ночей... Так, це його влаштує.

З Котти в бік Окрейна веде кілька доріг, які зрештою зливаються в один широкий тракт. Відстань не особливо велика, долається за три дні шляху, навіть якщо заїжджати в невеликі містечка заради ночівлі. Десь за годину до кордону починається межа — пункти перевірки. Там буде найнебезпечніша частина мого шляху — надто багато мисливців за головами, надто багато чистильників. Де ще шукати злочинця-некроманта, як не на кордоні з Окрейном? Я достатньо чула про те, як перетинають межу, від контрабандистів і просто торговців. 

І є в мене підозри: навіть без скрині пройти через кордон мені буде ой як нелегко. Брат фактично має бути радий, що я покину Іліватеру і більше не повернуся. Але в благородство Рандора я не вірю. Відправити на кордон повідомлення про небезпечну некромантку, яка ще й користується документами його сестри, звісно отриманими обманом або вкраденими, він цілком міг.

— Ерді, то куди поїдемо, у який бік? — стукає в перегородку візник. — Ваше «прямо» закінчилося, дорога розходиться у два напрямки. Ліворуч — це до Юзьких каменоломень і Севетора. Праворуч — Мізха, багате село, але останнє на дорозі до кордону. Ринок там шикарний, але близько я б під'їжджати не став. Я — примітний, ви — також ерді примітна. А там куди не плюнь, у чистильника потрапиш!

— Повертай у напрямку Севетора. Там наші шляхи розійдуться, — я нарешті наважуюся.

— Як скажете, ерді, моя справа маленька, везти, куди скажуть, і грошики отримувати за це, — хмикає візник і квапить коней. До заходу сонця не так і багато часу залишилося.

Севетор а ні трохи не схожий на столичну Котту — радше фортеця, ніж мирне місто, жодного грана розкоші і мінімум золота. Високі грубі стіни, сіре каміння, залізні кілки на міських воротах, неусміхнені вартові-маги не додають йому вишуканості. Гнітюче відчуття швидкої біди не покидає мене ні на мить, варто нам в'їхати до міста. Не рятують ситуацію і загальну картину ні яскраві вивіски, ні музика на площах на честь якогось місцевого свята. Утім, варто мені задерти голову, як усе стає на свої місця.

Севетор притискається до Мертвих гір, які колись називалися Білими. За містом починаються входи до старих каменоломень, над містом височіють скелі на вигляд неприступні. Але якщо вийти на площу, де гори буде видніше, і подивитися вище, у лівій частині скельного масиву на тлі останніх променів західного сонця темнітимуть руїни замку. Чорна пляма в історії всього континенту.

Колись це був символ Світосяйної імперії, багатої, могутньої, гордої. Вона займала майже половину континенту, легко могла стримувати кочові народи пустельних степів і топити кораблі Китових островів. Але потім настали часи Чорних черепів, замок став обителлю Немертвих володарів, звідки вони керували ордами ревенантів і де створювали подібних до себе. Нині ж ці руїни — прокляте навіть некромантами місце, всі мости й дороги до якого зруйновані й перекриті.

Минуло чимало років відтоді, як закінчився терор немертвих. Часи Білих сокир починалися з періоду переслідувань, коли некромантам ніде не було спокою. Не жаліли навіть тих, хто бився проти Немертвих володарів. Потім Імперія розпалася на окремі країни, і стало не до некромантів. Прийшли часи Смарагдових списів, колись союзні армії билися одна проти одної, королі та князі ділили території. Потім були часи Піщаних криків і великої посухи, коли кочівники з пустельних степів тікали від вогню і голоду, зносили поселення на своєму шляху, брали в облогу міста. Нині ж у храмах духів-покровителів проголосили часи Водних іклів. Я впевнена, що це пов'язано з князівством Градтир і Проклятим припливом, а може, сам приплив лише один із проявів чогось зловіснішого та більш руйнівного, про що ми поки що не знаємо. Тільки от скільки б століть не минуло, а руїни імператорського замку все ще вселяють страх і викликають сироти на шкірі, варто лише глянути на них.

Я винаймаю кімнату в готелі в самому центрі міста. Порівняно з цінами Котти тут зовсім недорого, магії менше, люди реагують на все простіше. Варто поцікавитися, де орендувати алхімічне обладнання та лабораторію для приготування зілля, як поради сиплються з усіх боків. Все це одночасно з обережними розпитуваннями, а чи не продаю я готові зілля.

Можна відмовитися, не брати замовлення. Але ж мені потрібні гроші, вони зайвими не будуть, а ще інформація. Невідомо, що чекає на мене далі. У Севетор заїжджає чимало торговців і мандрівників, перш ніж попрямувати в бік Окрейну, тут можна якісно відпочити й закупитися, ще й чистильники не стоять за спиною. Я легко зможу влитися в місцеву спільноту, якщо буду корисною, я робила це не раз і завжди спрацьовувало.