Розділ 9, в якому розмовляють черепи

— Тебе давно не було, мій хлопчику, — шипить ерді Фрея Фідлер. 

У її порожніх очницях тліють мертві сині вогні, на черепі золотий обруч-корона, на шиї десятки золотих ланцюгів і намист, коштовне каміння у скронях і зубах. Розкішна багатошарова довга мантія за останньою модою обтягує кістяне тіло, але там, де колись було декольте, зараз видніються голі жовтуваті ребра. Кістки рук обтягнуті бинтами, поверх вдягнуті тонкі шкіряні рукавички — все це не дає руйнуватися тілу ліча. Рейнхард сам особисто перетягує ці бинти раз на рік, коли ерді Фідлер примхливо вимагає уваги й допомоги.

— Наставнице, — коротко кланяється він.

Йому пощастило, Фідлер не пішла далеко в глибини підземних переходів. Інакше довелося б відкласти їхню зустріч і попрямувати спочатку до архівів. А так пошук зайняв не більше трьох годин. Хоча ще невідомо, скільки займе повернення на поверхню, час і простір тут — під Цвинтарем — дуже нечіткі величини. На вечерю можна не розраховувати.

Намет Фідлер він знаходить на рівнинах Полеглих майже одразу: серед сіро-зелених стін і темно-коричневого каміння, серед тьмяно-мідних і позеленілих статуй, барельєфів і прикрас на криптах, темних поламаних плит підлоги червоні полотна ріжуть очі до болю. Скелети-помічники також одягнені в короткі червоні плащі. І як родзинка — на шатрі вишиті ініціали.

— Із чим прийшов до мене, мій рідний? — вона простягає до нього руки: дзвенять десятки браслетів на її зап'ястях. Колись цей звук заспокоював його, потім лякав. Зараз викликає ретельно приховане роздратування. Смерть не змінює людину, вона посилює все, що було в людині, і ніколи на краще. Навіть якщо це некромант у вищій формі немертвого життя, навіть якщо це ліч-маг.

— За інформацією, наставнице, — стримано відповідає Рейнхард. 

Він не відсторонюється, коли вона стягує рукавички з рук — каблучки та браслети сиплються на підлогу — і торкається його обличчя. Запах її парфумів такий сильний, що від нього свербить у носі. Вона торкається його волосся і вух, гладить по голові, щипає неприємно і болісно і бурмоче «який же ти все-таки славний, але впертий, шкода, так і не вибила цю впертість із тебе», наче він знову дитина або скоріше домашня тваринка, яку вона підібрала в підворітті в нетрях Рейвтару і яку захотіла видресирувати. Саме так він зустрів ерді Фрею Фідлер багато років тому.

— Завжди одні тільки справи, — шипить вона і притискається до Рейнхарда всім тілом, обхоплює його талію руками, коштовне каміння обруча на її черепі дряпає його підборіддя. Але він ніяк не реагує, просто мовчить, навіть не стискає кулаки. Минув той час, коли наставниця грала його почуттями і на нервах. Усе було й пішло: дитяче захоплення, закоханість і сором, страх, що вона кине його на самоті, а потім жах, що навпаки захоче залишити його собі. Але тоді вона була жива.

Зараз він бачить перед собою не жінку, а ліча — сутність мага, насильно прив'язану до тіла, скелет, що володіє магією і пам'яттю, одягнений у коштовності і тканини. Ніщо більше не поверне Фідлер життя, вона вже померла. І її поведінка також не може відмотати час назад — у ті роки, коли вона приковувала до себе погляди чоловіків, загравала з власним учнем, перемагала супротивниць на дуелях або прикрашала себе черговим блискучим намистом. Робила те, що приносило їй задоволення.

У її розпорядженні тепер опинилося більше часу, ніж може уявити собі жива людина за межами Некрополя, тільки от сенсу в цьому часі більше немає. Точніше він є, і сенс цей — служіння Некрополю і живим, вічна праця і дослідження на благо живих. Варто враховувати цей нюанс, коли обираєш переродження. Іноді кращим виходом буде звичайна смерть. 

Утім, усі немертві роблять це — вважають, що переродження нічого не змінює, намагаються поводитися як живі. Навіть наймайстерніші некроманти здатні обманювати самих себе. У підсумку або немертвий божеволіє, занурившись у свої мрії про те, чого вже не існує, або емоції стираються, залишається лише робота і обов'язок.

— Королева відкриває очі, — це все, що він їй скаже.

— Ну звісно, ти ж тепер хранитель Печаток, — шипить Фідлер. Не дочекавшись у відповідь обіймів чи бодай обурень, вона відштовхує його, відходить убік, нервово натягує рукавички й нанизує нові кільця, залишаючи лежати на підлозі попередній набір. — А прийшов ти до мене, тому що?

— Твій наставник готував попередній ритуал.

— Але не брав участі в ньому, — із затримкою продовжує Фідлер, немертвий не може збрехати живому некроманту. Вона відвертається, занурює руки в скриньку з прикрасами і перебирає їх, дивиться тільки на блиск золота й каміння. — Старий намагався втекти. Усі, хто намагаються втекти, гинуть від прокляття.

— Але не він.

— Не він, — погоджується вона. — Я впевнена, він придумав, як обдурити прокляття. Але я відмовилася брати в цьому участь. Відчувала, що старий недоговорює, щось приховує. Утім, він знайшов іншу дурепу, яка повірила, що її «мудрий наставник» — людина честі, знає, що робить, і вже точно не допустить, щоб його мила молодша учениця і до того ж родичка наразилася на небезпеку. Дурепа.

— Ти знаєш, що він зробив?

— Чула краєм вуха.

— Що саме, ерді Фідлер?

— «Ерді Фідлер», ось як ти нині заговорив, — біситься вона. Скрипить зубами, жбурляє назад у скриньку прикраси, які тримала в руках, зачиняє кришку і розвертається до Рейнхарда. Полум'я в її очницях нічого не говорить про те, які думки зараз бродять у її немертвій свідомості. Рейнхарду на мить здається, що Фідлер готова кинутися вперед і впитися зубами йому в шию, зжерти його плоть, таким чином приховати інформацію. Але мить минає, напад закінчується, вона похитується, невдоволено глухо гарчить і швидкими жестами починає дублювати захисні поля намету.