Розділ 6, в якому починається шлях

Наступний ранок я зустрічаю на внутрішньому подвір'ї таверни поруч із купою речей. Жахливе відчуття — коли хочеться взяти все, а за фактом я не маю на це ні можливостей, ні сил. Корні, звісно, збереже щось у себе — сукні, безпечні книжки, мої шкільні речі, дрібниці потрібні й важливі, доки я не знайду місце, де залишуся. Більшу частину я вирішую продати — цим також займеться Корні та її знайомі торговці. Ще частина — здебільшого побутові дрібниці, зілля, текстиль — і оплачена до кінця року квартира переходять у власність ерді Саммін та її сина. І ось я залишаюся з двома мішками найнеобхіднішого і найнебезпечнішого для інших — з магічними інструментами, «сірими» книжками і  моїми некромантськими штучками. І ці мішки — це все моє життя. 

— Куди тепер попрямує шляхетна ерді Евалліс Меланіар? — Корні стоїть біля стіни, склавши руки на грудях і хмуриться. Звісно, я їй розповіла про своє минуле і теперішнє, не мала права мовчати далі. Вона має знати, хто я і хто мій брат, щоб вона не попалася на його гачок, не повірила йому. Адже він може бути дуже чарівним, перш ніж виверне твої слова навиворіт і втопче тебе у багно.

— Не починай, будь ласка, — зітхаю я і смикаю спідницю сукні — простої, дорожньої.

— Не буду, — хмикає вона. — Просто побажаю тобі дороги без пригод.

— Хотілося б, — я зітхаю і загадую, щоб її побажання збулося, щоправда, в це віриться насилу.

— Отже, некромантія? — вона майже шепоче, озираючись на всі боки. — То попрямуєш в Окрейн, на батьківщину твоєї матері?

— Вона ніколи не говорила, звідки саме приїхала в Іліватеру, а я тоді не питала, бо мала ще була. Найімовірніше, вона з Окрейна, це було б логічно, — так само тихо відповідаю я. — Але поки що жодних ниточок з її минулим у мене немає. 

— Але там буде безпечніше.

— Так, безпечніше для такого мага як я, — звісно я погоджуюся, але все-таки обхоплюю себе за плечі, стримуючи тремтіння. — Але все ж страшно їхати в невідомість. Мені вже не двадцять, щоб не думати про наслідки такого рішення...

— Ти впораєшся, — Корні кладе руку мені на плече, а потім притягує в незручні, але теплі обійми. — Бо я тебе знаю, тож ти, Алліс, точно впораєшся.

— Твої б слова та Світосяйному у вуха, — я шмигаю носом і швидко витираю сльози, що виступили. Тягне десь навколо серця тугою, в голові прослизає безглузда думка, що от якби замість брата в мене була така сестра, як Корні. От тільки це не вигаданий роман, щоб героїні діставалося все найкраще. Мені дістався Рандор, ну і Блукаючий з ним.

Вирушити в Окрейн — справді логічне рішення, але куди саме? У столицю Рейвтар? Або в менше місто? Усе це я обмірковую, поки повертаюся до готелю, де залишила свій спадок.

Країна некромантів — це, звісно, гучно сказано. Навпаки, в Окрейні магічні здібності є пунктом, який виключає людину зі спадкоємців корони. А в Іліватері такого закону немає, наприклад. Різниця між двома країнами в традиціях поховання мертвих, у ставленні до некромантії та в історії створення. До часу Чорних черепів Іліватера була всього лише регіоном в одній великій імперії, а Окрейном звалося місто і місцевість біля імперської столиці — величезної гірської фортеці. Нині там тільки руїни, а сам Окрейн — невелика, але цілком незалежна країна. 

А Цвинтар великих давніх королів — Некрополь — стоїть і досі. Здається, у період переслідувань некромантів, якраз після часів Чорних черепів, його намагалися зруйнувати, бо там ховалися некроманти, що вижили. Але зосередження некротичної енергії в тій місцевості настільки високе, а мертві чудовиська настільки небезпечні, що навіть храмовники Світосяйного відступили. А може, все було зовсім не так... Хто ж знає? Я впевнена, що в Окрейні розповіли б зовсім іншу історію про ті часи.

— Занесіть мої речі до кімнати вісім...

— Ерді, зачекайте, прошу, — зупиняє мене на сходах службовець готелю. Я всім виглядом показую, що поспішаю, але щось чіпляє мене в жестах і виразі обличчя чоловіка.

— Що сталося? Я заплатила за сервіс повну ціну.

— І готель виконує свої зобов'язання повною мірою, — кланяється він. — Але готель хотів би попередити ерді. Хтось цікавився вашою персоною. Звісно, ми не розголошуємо інформацію про гостей, але нам пропонували високу ціну. Готель не ризикне репутацією, але будуть інші охочі...

— Я зрозуміла, — я стискаю кулаки й морщуся. Це перегони між мною і братом, і я їх цілком можу програти. — Тоді сніданок у мою кімнату. Зберіть мені дорожній пайок на кілька днів, ніякої гострої їжі і менше спецій, без цибулі. І мені потрібен закрита бричка із перевіреним водієм. Я покину готель сьогодні ж.

— Від імені готелю щиро дякую вам за таке зважене рішення, пайок буде надано вам безплатно у якості компліменту, — бурмоче службовець із полегшенням. Воно і зрозуміло. Нікому не хочеться протистояти шляхетному ерду, який має безліч зв'язків в Котті, особливо такому, як мій брат. Він знищить або репутацію готелю, або сам готель.

У кімнаті все залишилось на своїх місцях, охоронний контур не потривожено, двері ніхто не відчиняв і всередину не заходив. Про всяк випадок я перевіряю охоронний амулет на скрині — усе гаразд. Шкода тільки, часу небагато, а справ по самісіньку горлянку: потрібно запакувати щільніше речі в скрині, перекласти туди те, що хочу захистити і зберегти. І заодно, можливо, я знайду щось, що зв'яже мене з маминим минулим?