Розділ 5, в якому героїня залишається без дому

«Крапка» приводить мене до однієї зі старих комор, доводиться викликати слугу-ключника, потім відсувати шухляди і старі меблі. Тоді-то я і бачу цю скриню. Насправді вона мені знайома: стояла в мами замість тумбочки поруч із її робочим столом. На ній я сиділа як на лавці, з неї якось упала, ледь не розбивши ніс.

Вона широка, щільна, дерев'яна, обтягнута темною шкірою, велика навіть за моїми сьогоднішніми мірками. Візерунки на шкірі вже стерлися, але досі помітні. Кути, оковані металом, — на вигляд звичайне затерте подряпане залізо, от тільки мене цим маскуванням не обдурити. На контрабандному ринку драконячу луску продають на вагу золота — не монет, а повноцінних золотих злитків. Скриня дуже непроста, а декоративні візерунки на її боках — це точно кістка. Невідомо, щоправда, чия, може, й людська. Все-таки скриня некроманта, з якого боку не подивишся.

Я раджу слугам зникнути, інакше брат їх просто звільнить тієї ж миті, як побачить поруч зі мною. А коли навколо не залишається нікого, я відмикаю скриню. Замок досить швидко розпізнає дотик моєї магії, заклинання на замку найпростіше, одне з перших, яке я вивчила. На секунду я завмираю, побоюючись того, що побачу всередині, але потім збираюся з силами і відкидаю кришку. 

Горе чекає менше миті, дає мені зробити вдих, а потім розростається, дряпається зсередини, наповнює мене цілком: її запах, її речі, її книжки та почерк на паперах теж її. На мить миготить відчуття родинного щастя й затишку, давно забуте, і я тягну на себе мамину шаль, щоб уткнутися в неї обличчям, вдихнути й спробувати пережити роки розлуки.

— Ти поїдеш з Іліватери і ніколи сюди не повернешся, — каже мені Рандор, мій старший рідний брат, і я розумію, що так і доведеться зробити. Я для нього помилка. Він не дозволить мені отримати все — і спокійне життя, і спадок матері. Я, звісно, не планувала залишати країну, не планувала нічого, окрім отримання речей, які мені належать за заповітом, але Рандор завжди був схильний до перебільшення. 

— Ми домовилися, — я знизую плечима і повертаюся до скрині та її вмісту. 

— Забирай цей мотлох і зникни з цього будинку. Через чорний вхід, звісно, — чую я наостанок, ще встигаю побачити, як він кривиться в огиді, перед тим як розвернутися й залишити мене на самоті.

Я не збираюся з ним сперечатися, наші сили занадто нерівні. Він не визнає своєї помилки, не визнає, що не виконав останню волю нашої матері. Я впевнена, що в його голові все просто: ці речі мені не потрібні, тому він їх сховав. Незрозуміло, звісно, чому не знищив, чому зберігав ці небезпечні для його репутації речі... Можливо, він ще має почуття, можливо, не все вимірюється правилами та традиціями, можливо... Але я вже давно не та наївна маленька дівчинка і не готова шукати в діях брата причини, що покажуть його благородні наміри. Як кажуть у нетрях, хоч запхни йому в дупу цілий рожевий кущ, а смердіти він для мене менше не стане.

— Що ж, тепер ти моя, — кажу я скрині і сама ж тихо сміюся: сумніватися в тому, чи правильно я вчинила, жаліти про минуле і майбутнє, яке не сталося, буду потім. А поки я підчіплюю скриню за бічну зручну ручку зі стопором і тягну на себе. 

Скриня безумовно артефактна. Чари спрацьовують миттєво — речі всередині тепер не перевернуться, вага скрині відчутна, але підйомна, а боковинам зі слизької драконячої луски не страшні ні дорожня плитка, ні кам'яна крихта. Справжній скарб, а не скриня — необхідне надбання для кожного мага з грошима, який поважає себе. Тільки охоронні чари потрібно буде заново ставити.

Єдина проблема — тягнути скриню до моєї квартири пішки, по дорозі завітавши до усіх потрібних мені крамничок, це дуже-дуже нерозумно. Щоб подивитися на таку дорогоцінну дивину, збіжиться піврайону. Тому я обираю один із готелів середньої якості, де і охорона хороша, і кімнати мені по кишені. Нехай мій дорогоцінний вантаж почекає на мене тут, поки я бігаю по місту.

Скриня справді тихо-мирно чекає, поки я розберуся з поточними справами: оплачу кімнату, пообідаю, бо до вечері ще далеко, сходжу до знайомої мені крамниці за надійним охоронним амулетом. Для того щоб оновити чари, потрібно показати сам предмет, який був зачарований, а це небезпечно — демонструвати іншому магу в Іліватері некромантські дрібнички. Я не маю вірних друзів серед магів, в мене є тільки хороші знайомі. Тому обійдуся звичайним амулетом.

Дуже хочеться зазирнути всередину, от тільки брат не чекатиме. Я вже досить доросла, щоб вірити без сумнівів в його благородність. Він знає, де я живу, район так точно, і знає, як зробити моє життя гіршим, ніж воно є. Залишається питання: хто з нас встигне раніше.

До того ж я не пропадаю, не попередивши хоча б Корні. Так в нас заведено.

— Ерді, не ходи туди, — не встигаю я вийти з найнятої брички на початку кварталу, як мені заступає дорогу худий підліток.

— Що там вже трапилось? Тебе Корні прислала? — я насилу, але впізнаю одну з дівчаток, які допомагають у таверні. Та швидко-швидко киває і відступає в тінь, схвильовано переплітає пальці. Я хмурюся, розплачуюся з візником і підходжу ближче.

— То що там?

— Чистильники, ерді, — шепоче вона. — Шукають магіків...

Маги теж бувають злочинцями, убивцями і злодіями, божеволіють, проводять огидні експерименти, створюють фальшиве золото або використовують звичайних людей без їхньої згоди. Для подібних випадків є орден Милостивого, його члени знаходять, виховують і тренують найкращих мисливців на магів, що порушили закони. Тільки от коштують їхні послуги дорого, навіть для найбагатшого міста країни. Тому в Іліватері є свої орденці, точніше загони магічної зачистки, або «чистильники».