Розділ 4, в якому героїня повертається додому

Ранок починається банально: з криків на світанку. Знову сусід знизу перебрав із дешевим самогоном і тепер ломиться не в ту квартиру. Судячи зі звуків, він ламає двері, а за ними лише мати-одиначка і маленька дитина. Неприємна ситуація, яка повторюється вже не вперше. 

Можна втихомирити його магією, але я вважаю за краще, щоб сторонні не знали, чим я займаюся. Річ у банальній обережності: чомусь дехто стверджує, що маги без зусиль перетворюють будь-яке сміття на золото і коштовності, а отже, в оселі мага є чим поживитися. Ну так, чи жила б я в наших багатоквартирних триповерхових нетрях, якби в мене були гроші? Чи не краще б орендувати невеличкий будиночок із високим парканом у більш пристойному районі? Або хоча б квартиру більшої площі?

Я роблю так, як завжди. Притягую з ванної таз із водою, капаю в нього з пляшечки якісного блювотного засобу і виливаю на голову сусідові. Той відмахується, втирається і мерщій біжить у найближчі кущі, де його вивертає назовні. На цьому концерт закінчується, запановує відносна тиша, що переривається здавленим звуком блювоти і спазмів. Ні, мені не соромно. До того ж засіб дійсно якісний, сама ж варила! 

Щоб хоч якось забезпечувати себе після того, як я зрозуміла, що посвяту мені не пройти, я всерйоз узялася за зілля й алхімію. Тепер от не можу припинити дякувати собі — тій, якій у шістнадцять вистачило мізків у голові прийняти це рішення. Зілля базові, прості, але дієві й усім потрібні — блювотне, для слабкого шлунка, для травлення, від головного болю, для кращого загоєння, щоб не сльозилися очі, щоб не лилося з носа, щоб стояв чоловічий орган. Для цього я двічі на тиждень користуюся лабораторією в магічному кварталі — плачу за години роботи, насправді дуже вигідно.

Через дві години я виходжу з квартири — у досить дорогій сукні, яку прикриває темна накидка. Сьогодні я наважуюся відвідати королівський архів. Не впевнена, що брат не позбувся копії батьківського заповіту, але мені потрібно перевірити.

На порозі моєї квартири на чистій ганчірці лежать чотири круглі соковиті яблука — подяка від тих самих сусідів, яким сьогодні виламували двері. Я забираю фрукти, навмання беру зілля — від головного болю, зачиняю квартиру, вкладаю магію в амулет на ручці дверей, тепер він світитиметься і відлякуватиме зацікавлених. Звісно, серйозних злодіїв це не зупинить, а от непрофесіонали тричі подумають — чи сунутися. Зілля залишаю біля дверей на першому поверсі, сховавши за квітковий горщик, така ось подяка за яблука, і виходжу на вулиці міста.

Мені подобається Котта, я тут виросла, вчилася, страждала і жила все своє життя. Це величезне місто, тут багато бруду й бідності, але варто вийти із затхлого підворіття, і Котта відкривається з іншого боку — місце для захоплених зітхань, блискуче й створене наче спеціально, щоб викликати захоплення перехожих. Або їхні прокляття.

— Куди йдеш? Очі вдома забула? — повз проноситься візок із бочкою води. Кришка нещільно закрита, тож на всі боки летять бризки. Пішоходи обурено кричать услід. Я роздратовано гарчу і швидко звично начаровую «парасольку» — найпростіші щитові чари, які тільки від бризок і захистять. Зовсім поруч світиться ще одна така сама «парасолька», тільки з «присмаком» вогняної енергії. І цей маг себе не обмежує ні в чому: червоним спалахом підпалює на голові нахабного водія шапку.

Я звертаю в провулок, усміхаючись. Ех, мала б я звичайнісінький талант, а не схильність до некромантії, теж би розкидалася чарами на всі боки. Такі дрібниці навіть хуліганством не вважаються...

Йти мені, насправді, недалеко. Котта ділиться на райони дуже слабко, наприкінці вулиці з шикарними особняками може бути нічліжка для бездомних, а королівські інстанції опиняються оточені звичайними квартирними будинками. Звісно, це не стосується королівського острова, але туди так просто не просочитися — висока огорожа, магія, загони охорони.

В архівах черга для знаті коротша, ніж основна, точніше її немає. Я прикриваю обличчя вуаллю, щоб не привертати до себе уваги, і плавно рухаюся до вільного працівника архіву. Краєм свідомості помічаю, що хода моя стала м'якшою, руки чинно складені на животі, плечі опущені, спина рівна. Брат встиг мене добре видресирувати, та й у школі не допускали вольностей. Запропоноване крісло я займаю плавним рухом, рука на підлокітнику, інша лежить на коліні. Сукня на мені важка, багатошарова, фасон стандартний, закритий, але тканина дорога. Із широкого другого рукава я дістаю свої документи. Якщо працівник архіву й дивується моїй вимозі, то не подає виду, вибачається і йде шукати.

Це не швидке заняття. Мені приносять воду і м'ятних льодяників, щоб освіжитися. У сукні душно і трохи тісно, напевно, не варто їсти так багато солодкого, а ще треба попросити Корні зменшити порції обідів-вечерь. Утім, похилі широкі стегна і м'який живіт це моя проблема майже з дитинства. Напевно, тому брат так скаженіє, адже я виросла копією нашої матері — вищий за середній зріст, ширші за потрібне стегна, сильні плечі, довгі пальці та великі долоні, ще й некромантка. Розчарування в його очах, бо на шлюбному ринку моя ціна визначалася тільки ім'ям, не зовнішністю і не талантом магеси. Якби я хоча б пройшла посвяту...

— Ти з глузду з'їхала, дурепо, ідіотко, — гарчить він і вперше піднімає на мене руку: хапає за комір форменої шкільної сукні, струшує так, що в голові дзвенить, піднімає так, що я ледве дістаю носками туфель до підлоги. Тверда тканина стискає до болю горло, ні вдихнути, ні крикнути. У якусь мить мені здається, він мене задушить. У цю мить я забуваю, що магеса, що можу себе захистити. Я знала, він буде незадоволений, але щоб так...