Розділ 2, в якому знаходять скелети в шафах

— Ваш чай, мила ерді, — нагадує про себе ерд Девоніар. 

Ми сидимо в малій вітальні, поки працівники ерда розбирають замуровану кімнату. Доводиться використовувати особливу трав'яну суміш, щоб тимчасово втихомирити духа, інакше люди просто боялися підходити до коридору. Ясна річ, що ерд заплатить за послугу і всі матеріали, але трав'яні суміші, амулети, інструменти, мазі та зілля, які використовуються для роботи з духами, прокляттями, немертвими і мертвими, в Іліватері дістати майже неможливо. Щось я знаходжу на барахолках, щось за величезні гроші через десяті руки купую в контрабандистів. 

— Дякую, — киваю я і запиваю чаєм третю тарталетку з морепродуктами. Мене не бентежить, що за правилами хорошого тону ерді має клювати по зернятку, як пташка. Той, хто придумав це порівняння, напевно, не знав, що за день птах може зжерти чверть своєї ваги. 

— Які наші подальші плани? — уточнює він, посуваючи до мене тарілку з тістечками. Я подумки зітхаю, дивлячись на шоколадну крихту на білому збитому кремі: наскільки це адекватно і прийнятно — забрати їх із собою? Не те щоб я заробляю так мало, що живу впроголодь, але якісні десерти щодня мені не по кишені.

— Усе залежить від того, що я знайду в кімнаті, — я знизую плечима і відставляю чашку вбік. — Насамперед потрібно зруйнувати якір, те, що сформувало дух і тримає його в цьому місці. Тоді кімната стане просто кімнатою.

— Скільки часу вам знадобиться? 

— Не можу точно сказати, — я морщуся. — Сподіваюся впоратися за залишок сьогоднішнього дня.

— Думаю, як пояснити те, що відбувається, своїм дітям, як приховати вашу присутність, — зітхає він. — Ваша мати, ерді… Я бачив, вона носила маску, коли приступала до роботи...

— На жаль, мені не дісталося нічого з її речей, — підтискаю я губи. Мені все ще трохи ніяково, коли я розмовляю з людьми, які знали не тільки моїх батьків, а й в курсі щодо магії моєї матері. Ерд Девоніар був одним із їхніх добрих знайомих, але досі ми рідко перетиналися і майже не розмовляли на цю тему.

— Он воно як? — дуже натурально дивується він, справді дивується, а не грає на публіку. І це мене насторожує. — Ерді Арна особисто приходила до мене, коли їй стало відомо про прокляття. Здається, то було того року, як ви, Евалліс, народилися. Я особисто засвідчив і додав до загального тексту сімейного заповіту перелік майна, яке мали вам передати по досягненню повноліття.

— Х-хто передати? Майно? — я моргаю кілька разів, здається, що ерд каже якусь нісенітницю. 

Заповіт? Так, був такий. Я пам'ятаю, як врізався в шию жорсткий комір білої жалобної сукні, як міцно стискав мою руку брат, а навколо було надто багато незнайомих дорослих. У вухах дзвеніло, мене трусило від холоду, магічна завіса коливалася в безладному ритмі, реагуючи на людей, їхні емоції та артефакти, на накладені чари, на бурмотіння молитви Світосяйному храмовницею. Усе приміщення було просякнуте задушливою гіркотою пахощів і солодкістю, світ духів надто близько підійшов до реальності. Дві урни — тіла за звичаями Іліватери вже спалили, залишився тільки прах. А ще слід від прокляття — липка в'язка неприємна магічна субстанція. І слід смерті — гострий, холодний, кінцевий. Тоді-то мене вирвало на дорогий фіолетовий килим, а після брат мене відправив в одну з гостьових кімнат відпочивати.

— Так, ваш опікун, ерді, зобов'язаний був... Заборона на некромантію нікуди не поділася, звісно, але останню волю померлої треба виконати, — хмуриться Девоніар.

А мені залишається розуміюче кивати. Так, зобов'язаний був, але не став. Братові було шістнадцять, коли померли батьки. Він сам просив королівської опіки. Шістнадцять — достатній вік, щоб вступити у спадок під контролем призначеного короною помічника. 

Мені було десять, після смерті батьків я боялася виходити з кімнати, відчувала магічну завісу сильніше, ніж будь-коли. Брат не знав, що зі мною робити. Його можна зрозуміти. Мене забрали в інтернат для маленьких магів-сиріт на десятий день. Я не була присутня на повторних церемоніях прощання з батьками ні через шістдесят днів, ні на сто вісімдесятий. Брат же несподівано здобув королівське схвалення і не упустив свого шансу — почав кар'єру.

— Остання воля має бути виконана, так, — повторюю я за ердом і киваю. — Думаю, мені доведеться відвідати мого опікуна найближчим часом.

— Сподіваюся, мої необережні слова не стануть причиною розладу між вами? — із затримкою запитує ерд. Я старанно хитаю головою, намагаюся не фиркати. Брат досить успішно вдає, що між нами мир і взаєморозуміння. А насправді розлад стався давно.

— Ні, про що це ви? Найімовірніше, він вирішив, що її речі змусять мене сумувати знову, — я додаю в голос сумних інтонацій. Ерд Девоніар нібито розуміюче киває, але судячи з його стиснутої щелепи, я бачу, що зрозумів він набагато більше, ніж я хотіла показати. Ну і Світосяйний із ним. А брата я відвідаю, так.

— Повернімося до сьогодення — до вашої проблеми, — нагадую я. До того ж ламати то не будувати, і коридор уже розкрили, про що поспішає повідомити слуга ерда.

До кімнати я заходжу на самоті, із собою лише сумка з інструментами і, звісно ж, магія. У магічних школах кажуть, що магія — це зв'язок із тим, що перебуває за завісою — зі світом духів, що є віддзеркаленням чи то нашого світу, чи то чогось іще нам невідомого, і, звісно ж, із самою завісою. Так само, як вітер не знає меж, а в небі пливуть хмари, поступово перетворюючись на шторм, так само й магічна завіса простяглася по всьому світу — то стоншується, то міцніє, то проривається. Навіть звичайні люди мають його — цей зв'язок, бо ерд Девоніар бачить проявлення малого духа. Але маги переплетені зі світом духів сильніше — вони черпають звідти енергію, здатні трансформувати її за своїм бажанням, здатні загострювати почуття, використовуючи властивості завіси.