30

Рагнар ступав по глибокому снігу, його лапи безшумно занурювались у білий покрив, залишаючи за собою широкі сліди. Під його вагою сніг ледь чутно рипів, а крижане повітря здавалося майже нерухомим. Темні очі ведмедя пильно вдивлялися у нічну темряву, водночас ніздрі вдихали крихкі залишки запахів, намагаючись знайти слід.

Він відчував присутність. Чужу. Незнайому. Щось пробудило його інстинкти, щось, що не належало цим землям. Ведмідь рухався обережно, уважно досліджуючи кожен закуток. Раптом він зупинився біля витоптаної місцини, де сніг був зім’ятий.

"Хтось був тут, і нещодавно," — подумав Рагнар.

Він повільно опустив голову, вдихаючи запах, що ледь тримався у морозному повітрі. Але сніг і холод завжди були ворогами слідів. Усе швидко губилося серед крижаних потоків вітру.

Піднявши голову, ведмідь вдивлявся у нічну далечінь, що почала заповнюватися легким шаром снігових пластів. Вітер зміцнювався, і скоро над рівниною здійнялася справжня хуртовина. Сліди зникали просто на його очах, ніби хтось стирав їх невидимою рукою.

Рагнар гнівно гарчав, вдивляючись у завісу снігу, але змушений був повернутися назад. Йти далі не мало сенсу. Хуртовина поглинала все.

Він рухався у напрямку столиці, глибоко задумавшись. Його думки поверталися до того, що сталося з перевертнями Півночі. Колись усі жителі цих земель мали здібність змінювати свою подобу, єднаючись із духами звірів. Це був їхній дар, їхній захист і гордість. Але поступово духи почали забирати цей дар.

Спершу це торкнулося жінок. Жодна з них вже кілька поколінь не могла змінити свою подобу. А потім і чоловіки стали втрачати цю здібність. Ніхто не знав, чому духи Пусток вирішили так зробити. Рагнар часто запитував себе, чи це було карою, чи випробуванням.

Його син, Торін, мріяв стати ведмедем. Хлопець тренувався, старанно вивчав стародавні обряди і техніки, але поки нічого не виходило.

"Можливо, йому не судилося," — з гіркотою подумав Рагнар.

Ця думка була для нього болісною. Він сам успадкував здібність, бо був обраний духами. Але якщо його син не стане перевертнем, це може вплинути на його авторитет як майбутнього правителя Пусток. Люди чекали, що їхній лідер буде не лише сильним, але й таким, кого визнають духи.

Хуртовина вдарила сильніше, змушуючи Рагнара опустити голову і пришвидшити ходу. Він відчував тривогу. Хтось був у його землях, і цей хтось не мав тут бути. Але це було лише однією з багатьох загроз, що нависали над Пустками.

Рагнар важко ступав засніженим подвір’ям палацу, його масивна ведмежа постать вкривалася все новими шарами снігу, які він майже не помічав. Міцна шкіра та густа шерсть оберігали його від холоду. Хуртовина, яка вирувала навколо, не могла дістати його до самих кісток, як це сталося б із людиною. Він швидко перетнув двір і зупинився перед величними дверима палацу.

Біля входу на нього вже чекали. Івар стояв, схрестивши руки на грудях, а поруч метушилися дві служниці, стискаючи в руках теплий одяг і ковдру. Ведмідь одним потужним рухом потрясся, струсивши сніг із шерсті, після чого його тіло почало змінюватися. За кілька секунд на місці звіра з’явився Рагнар у людській подобі.

Служниці швидко подали йому теплу сорочку, штани та хутряний плащ. Рагнар натягнув одяг зі звичною мовчазною зосередженістю, киваючи лише для ввічливості.

— Щось знайшов? — першим заговорив Івар, коли служниці поспіхом відступили.

— Хтось був неподалік столиці, — коротко відповів Рагнар, застібаючи плащ. — Чужинець. Сніг приховав сліди, але це точно не місцевий.

Івар насупився, його погляд став напруженим.

— Шпигун?

— Можливо, — кинув Рагнар, жестом запрошуючи Івара йти за ним до кабінету.

Вони швидко перетнули кілька коридорів, поки не опинилися в теплій кімнаті з великим столом і мапами Пусток. Рагнар сів за стіл, Івар зайняв місце поруч.

— Якщо це шпигун, то навіщо він тут? — запитав Івар, уважно дивлячись на Рагнара.

— Можливо, королі на півдні вирішили перевірити нашу готовність, — відповів Рагнар, розгортаючи одну з мап. — Вони вже не раз посилали гінців до Семиру.

— Семир... — Івар насупився ще більше. — Їхній король, як і раніше, хоче твоєї смерті.

Рагнар лише кивнув.

— Якщо вони вирішили об’єднатися, це буде війна. Вони думають, що зараз ми слабкі.

Івар мовчки кивнув, обмірковуючи ситуацію. Нарешті, після короткої паузи, він тихо запитав:

— А ти… не підозрюєш Ейверін?

Рагнар підняв голову, його погляд став різким і холодним.

— Що ти хочеш сказати?

— Вона донька короля Зеілена, — знизав плечима Івар. — Якщо це змова, її могли використати як частину плану.

Рагнар мовчав, вдивляючись у полум’я вогню, що горіло у каміні. Він згадував кожну зустріч з Ейверін за останні дні. Її розгубленість, її спроби знайти спільну мову з людьми Пусток. Вона виглядала не як шпигун, а як людина, яка сама намагається зрозуміти, що відбувається.

— Вона виглядає… занадто слабкою, щоб бути загрозою, — нарешті сказав Рагнар, хоча його слова звучали більше як спостереження, ніж виправдання.

— І це може бути її найкращою маскою, — тихо зауважив Івар.

Рагнар різко змахнув рукою, обірвавши подальші роздуми:

— Досить. Ми не звинувачуватимемо її без доказів. Але ти правий. За нею потрібно стежити.

Івар кивнув, і в кімнаті запанувала тиша, наповнена тривожними думками...

Вже за годину Рагнар крокував темним коридором. Внутрішній звір виривався назовні, невдоволено гарчав у його грудях. Здавалося, ведмідь відчував зраду через те, що Рагнар дозволив собі засумніватися в Ейверін.

"Вона народжена підданою Зеілена," — нагадував собі Рагнар, але звір тільки розлючено бурчав у відповідь.

Рагнар зціпив зуби, змушуючи себе ігнорувати тваринну частину своєї душі. Йому було складно. У Пустках вірили, що звір усередині перевертня — це не просто інстинкти, а частина духів Пусток, яка завжди знає правду.