24

Евеліна несподівано прокинулася посеред ночі, її серце калатало. Вона відчула щось, що неможливо було описати — дивну, холодну присутність, яка пронизала кімнату. Повернувши голову на подушці, вона вдивлялася в темряву, намагаючись переконати себе, що це просто гра тіней, і нічого більше. Її погляд ковзнув по стінах, що ледь виднілися в м’якому світлі місяця. Кам'яний інтер’єр здавався чужим і загрозливим, кожен шепіт вітру за вікном додавав нових відтінків страху.

Та раптом в одному з кутків кімнати вона помітила сяйво. Воно було тьмяне, майже непомітне, але воно рухалося. Евеліна закрижаніла від жаху, відчуваючи, як холод пробирається крізь її тіло. Вона різко натягнула ковдру на голову, ніби ця тонка тканина могла захистити її від того, що наближалося.

Коли вона наважилася знову визирнути, сяйво стало яскравішим, і вона розгледіла контури дівчини. Привид плавно підлітав до неї, його риси були розмитими, але погляд пронизував наскрізь. Евеліна на мить завмерла, не в змозі відвести очей, а потім її інстинкт самозбереження спрацював, і вона знову сховалася під ковдру, тремтячи від страху.

Раптом із гуркотом відчинилося вікно. В кімнату увірвався крижаний вітер, завивання якого пронизувало до кісток. Вона чула, як тріпочуть штори, як холод накриває її ще дужче. Двері різко розчинилися, і в кімнату забігла служниця. Вона поспішно зачинила вікно, докладаючи чималих зусиль.

— З вами все гаразд, принцесо? — нервово запитала служниця. Її погляд ковзнув по кімнаті, але здавалося, що вона нічого не помітила.

Евеліна вилізла з-під покривала і повільно оглянула кімнату. Сяйво вже зникло, залишивши лише холод, що розповзався по підлозі. Вона кивнула, намагаючись приховати свій страх.

— Усе добре, — прошепотіла, але всередині знала, що це брехня. Ніч приховувала більше таємниць, ніж вона могла витримати.

Наступного ранку служниці привели Евеліну до великої кімнати, наповненої світлом і прикрашеної срібними люстрами. У центрі кімнати стояв манекен, демонструючи сукню, яка чекала на свою власницю. Це було весільне вбрання Північних Пусток — воно мало насичений синій колір, що символізував глибину холодних морів і нескінченне небо, яке огортає ці суворі землі. Тканина переливалася, ніби вбирала світло, а на ній були вишиті крижані візерунки, що нагадували сніжинки, кристали та хвилі північного вітру. Краї сукні були обшиті білим хутром, що додавало їй благородства й теплоти. Каміння, що прикрашало ліф і пояс, мерехтіло, наче замерзлі зірки.

Коли Евеліна вдягла сукню, вона подивилася на себе в дзеркало й на мить не змогла повірити, що це вона. Образ був величним, сильним і ніжним водночас. Служниці метушилися навколо, прикрашаючи її волосся, доповнюючи образ ювелірними виробами з північного срібла та сапфірами.

Евеліна вже готувалася знову поглянути на себе, коли з-за ширми з’явилася маленька постать. Це була Сіріна, дочка Рагнара. Її очі округлилися від захоплення, коли вона побачила Евеліну. Дівчинка нерішуче підійшла ближче, розглядаючи весільну сукню, як можна милуватися новою гарною лялькою.

Евеліна побачила її та усміхнулася. Вона опустилася на коліна, щоб бути на одному рівні з дівчинкою.

— Тобі подобається? — м’яко запитала вона, простягаючи руку до дитини. — Підходь ближче, ти можеш доторкнутися.

Сіріна вагалася, але її очі сяяли від цікавості. Вона зробила кілька кроків уперед і помацала тканину сукні, обережно водячи пальчиками по крижаних узорах. Евеліна неголосно говорила з нею, розповідала про камені, які блищали на світлі. Дівчинка ставала сміливішою з кожною секундою, вона щасливо усміхалася, перебираючи у руках тонкий шовк.

Раптом служниці помітили дівчинку й поспішили втрутитися. Вони кинулися до Сіріни, намагаючись забрати її геть. Дівчинка заплакала, злякавшись раптової уваги й рук, що намагалися відтягнути її від принцеси.

Евеліна не витримала. Вона підвелася й запитала з викликом:

— Чому я не можу гратися з дитиною?

Служниці зупинилися, розгублені й налякані. Одна з них промимрила:

— Ми... ми мали наказ. Дітей не можна пускати до вас, щоб... щоб не дратувати принцесу.

Евеліна зітхнула й подивилася на маленьку Сіріну, що ще досі хлипала носом.

— Діти не можуть мене дратувати, — сказала вона твердо. — Нехай вона залишиться.

Служниці неохоче кивнули та відступили. Евеліна знову повернулася до дівчинки, злегка усміхаючись, і побачила, як ті очі, що тільки-но були сповнені сліз, знову засяяли теплом і довірою.

Сіріна, почувши дозвіл залишитися, захоплено продовжувала гратися з весільною сукнею Евеліни. Дівчинка легкими рухами торкалася блискучих каменів на ліфі, вивчала м'яке хутро на краях і, сміючись, крутилася навколо. Служниці ж метушливо бігали за нею, боячись, що вона щось порве або пошкодить. Але Евеліна тільки сміялася разом із дівчинкою.

— Що тобі більше подобається, Сіріно? — лагідно запитала вона, дивлячись на дитину, що спинилася, неначе замислившись.

Служниці обмінялися тривожними поглядами й тихо прошепотіли:

— Вона не може говорити, ваша високосте. Можливо, це прокляття.

Евеліна лише роздратовано смикнула плечем, гнівно оглядаючи служниць.

— Ніхто тут не проклятий, — твердо сказала вона. — Дівчинці просто потрібен час.

Раптом двері кімнати рішуче розчинилися. На порозі з’явився Рагнар, його обличчя було похмурим і серйозним. За ним забігли кілька няньок із заплаканими обличчями. Вони швидко оглянули кімнату, а побачивши Сіріну, з криками кинулися до неї. Рагнар лише роздратовано гиркнув:

— Ще раз загубите мою доньку — виставлю на мороз вночі!

Після цього його погляд упав на Евеліну. Він завмер, явно здивований. Перед ним стояла його наречена у весільній сукні, що підкреслювала її постать і підносила її вигляд до рівня справжньої королеви. На обличчі правителя відобразилася розгубленість, але водночас він не міг відвести погляду. Її легка усмішка, яскравий вогник в очах, що загорівся завдяки присутності дитини, зачепили щось глибоко в його душі.