23

Евеліна потроху почала звикати до життя в крижаному палаці. Тут все було інакше, ніж у палаці батька Ейверін. Їй видали теплий одяг, що огортав її хутрами, м’якими на дотик, але надійними проти холоду, який панував у цих стінах. Її годували гарячими стравами, і жоден із мешканців палацу не поводився з нею зневажливо. Навпаки, служниці спілкувалися з нею з належною повагою, виконуючи свої обов’язки. Вони відповідали на її запитання, турбувалися про її зручність і створювали відчуття, що, хоч вона і залишалася чужою, але не була вигнанцем.

З кожним днем Евеліна відчувала себе трохи впевненіше. Це було незвично — відчувати бодай якийсь спокій і безпеку в такому холодному місці. Вона навчилася тримати дистанцію і розуміти людей навколо. Нехай служниці не виказували любові чи особливого тепла, проте вони не ховали погляду і не зневажали її, як це було у палаці батька Ейверін.

Одного вечора, коли її вже вкотре розчісували й готували до сну, Евеліна зважилася ризикнути й запитати те, що її мучило. Вона вибрала момент, коли атмосфера була більш-менш спокійною.

— Чи чули ви колись, — обережно почала вона, удаючи, що питання цікавить її лише поверхово, — про перенесення душ з інших світів?

Служниці на мить замовкли. Одна з них — жінка з довгим сивим волоссям — уважно подивилася на неї. Її погляд був настільки пильним, що Евеліна мимоволі напружилася.

— Таке траплялося, — відповіла служниця, і її голос був холодним і серйозним. — Коли чужа душа вселяється в тіло, це вважається прокляттям. Людину, до якої підселилася чужа душа, треба вбити одразу. Найкраще втопити у крижаній воді, щоб очистити від скверни.

Евеліна відчула, як її кров застигла в жилах. Вона змусила себе кивнути, ніби ця відповідь не здивувала її, і подякувала служницям, удаючи байдужість. Але в душі вона похвалила себе за те, що не стала нікому нічого казати про свою справжню сутність. Відтепер вона вирішила мовчати й ретельно стежити за своїми словами, адже навіть найменший натяк на правду міг виявитися фатальним.

Евеліна зрозуміла, що їй потрібно дізнатися якомога більше про новий світ, у якому вона опинилася. Вона відчула одну річ чітко: хоч вона і потрапила в цей невідомий світ, вона не збиралася помирати знову. Хтось або щось дало їй ще один шанс, і вона мала намір скористатися ним на повну.

Вона попросила служниць дати їй книг. На її здивування, вони лише кивнули та мовчки провели її до бібліотеки. Там, серед полиць, що сягали стелі та хизувалися старовинними томами, служниці сказали їй, що нареченій короля дозволено ходити будь-де у палаці. Вони залишили її наодинці, і Евеліна відчула, як велика кімната дихнула на неї затишним холодом, сповненим пахощами старих сторінок і таємниць.

Вона заходилася читати, поглинаючи знання про цей світ, який називався Альтарія. Він мав давню й складну історію. Колись давним-давно Альтарія була розділена між дванадцятьма великими королівствами, кожне з яких володіло унікальними силами та магічними здібностями. Однак століття конфліктів і війн розбили цей баланс, і тепер лише сім королівств зберегли свою незалежність. Ворожнеча між ними не припинилася, а союз і зрада йшли поруч.

Альтарія складалася з різноманітних ландшафтів. На півдні розташовувалися теплі, квітучі землі королівства Зеілена, з якого вона потрапила сюди. Вони славилися родючістю ґрунтів і магією, що живила землю. На півночі лежали Північні Пустки — суворий край, де правив Рагнар. Землі Пусток були вкриті льодом і снігом майже цілий рік. Природа тут була жорстокою, але міцна воля людей дозволяла їм виживати й тримати свої землі. Гори Пусток захищали їх від багатьох ворогів, але також робили їх ізольованими.

На сході знаходилося королівство Семир. Його землі були багаті на руду, золото та інші ресурси. Влада Семиру була відома своїми інтригами та жорстокістю, а їхній правитель, кажуть, ніколи не пробачав своїм ворогам. 

Королівство принца, з яким виявилася заручена Романна, називалося Верімет. Це була багата земля, відома своїми копалинами, зокрема вугіллям і коштовностями. Верімет славився своєю витонченістю та культурою, а його аристократія завжди шукала способів зміцнити вплив через вигідні союзи.

Евеліна уважно спостерігала за мешканцями палацу, намагаючись зрозуміти цей новий світ і свою роль у ньому. Вона дізналася, що у Рагнара вже була дружина, яка подарувала йому двох дітей, і померла після других пологів. Дітей звали Торін і Сіріна. Торін був старшим, серйозним і спостережливим хлопчиком, а Сіріна — ще зовсім маленькою дівчинкою з добрими очима та світлою посмішкою.

Евеліна не могла не замислюватися про те, якими були відносини між Рагнаром і його колишньою дружиною. Чи була між ними любов? Чи їхній шлюб теж був політичною необхідністю? Проте сором і страх змушували її зберігати ці питання у собі.

Кілька разів вона бачила Сіріну, коли та грала з няньками. Маленька дівчинка була енергійною і невимушеною, але служниці, що супроводжували Евеліну, завжди намагалися відвести її в інший бік. Вони поводилися так, ніби боялися, що принцеса може підійти до дитини. Це викликало в Евеліни сум, але вона не виказувала невдоволення, стримуючи свої емоції. Вона знала, що тут кожен крок треба робити обережно.

Рагнар майже весь час був зайнятий. Він жодного разу не навідався до нареченої, і Евеліна тільки здогадувалася, де він і чим займається. Їй розповіли про обряд весілля у Північних Пустках. Це був стародавній ритуал, який символізував єднання сил і духу. Пара мала стояти посеред засніженого кола просто неба і покласти руки на крижаний камінь, символізуючи холодне, але міцне серце Пусток. Тільки після цього їх визнали б справжнім подружжям, яке має витримати всі труднощі.