22

Евеліна спостерігала, як незнайомі їй люди вибігають з палацу, вітаючи Рагнара та його воїнів. Вони виглядали радісними, наповненими життям і полегшенням від повернення захисників. Хтось із них кричав радісні вітання, інші плескали у долоні, змахували руками чи роздавали обійми тим, хто повернувся. Евеліні все це здавалося майже казковим, але вона відчувала себе чужою серед цієї ідилії.

Її погляд упав на Івара. До нього кинулася молода жінка і повисла на його шиї. В її очах світилися сльози, вона щось шепотіла йому, а він з посмішкою притискав її до себе. Їхня зустріч була такою щирою, такою справжньою, що в грудях Евеліни защеміло.

Вона зітхнула і сховалася глибше під ковдру, ніби намагаючись втекти від цього видіння. Все це нагадувало їй про те, що в обох світах вона залишилася самотньою. Не було більше нікого, хто чекав би на неї з таким теплом. Нікого, хто міг би обійняти її з радістю чи сльозами щастя. Вона закрила очі, намагаючись утекти в темряву і забутися бодай на мить.

Її роздуми перервав голос.

— Виходь, — сказав Рагнар.

Евеліна розгублено висунулася з-під ковдри. Вона хотіла щось сказати, але слова не знаходилися. Повільно вилізла з воза, намагаючись зібратися і не показувати своєї слабкості. Рагнар взяв її за руку і повів до людей, що зібралися навколо. Вони дивилися на неї з цікавістю, іноді з побоюванням, але все ще чекали на слова свого володаря.

— Це принцеса Ейверін, — урочисто оголосив Рагнар, його голос пролунав гучно і впевнено. — Моя дружина. Після офіційного весілля вона стане королевою Північних Пусток.

На мить усе затихло. Евеліна відчула на собі десятки поглядів. Десь у натовпі хтось шепотів, хтось дивився з підозрою, але вона зберігала спокійний вираз обличчя, хоч всередині відчувала, як земля починає хитатися під ногами.

Евеліна розгублено оглянула людей, які дивилися на неї, і намагалася зрозуміти, як їй варто поводитися. Чи потрібно було привітати їх словами, чи, можливо, зробити якийсь жест? Але вона просто кивнула та оглянула натовп. Вона бачила як на обличчях людей з'являлося, здивування, а потім і змінилося тривогою. Їхні очі наповнилися сумнівами.

Евеліна швидко зрозуміла, що вони чекали іншу. Вони чекали на Романну, принцесу, яка повинна була стати дружиною Рагнара. Їй стало ніяково. Її обличчя трохи почервоніло від сорому, а в серці з'явилося відчуття, наче вона сама стала частиною обману. А потім з’явилася легка образа за Рагнара — йому довелося стояти поруч із нею, з тією, кого люди явно не приймали.

Раптом увагу Евеліни привернув рух. До неї підійшла маленька дівчинка — та сама, що підбігла до Рагнара раніше. Вона торкнулася її спідниці, підняла очі, в яких відбивалися чистота й тепла щирість, і посміхнулася. Ця дитяча посмішка, невинна і довірлива, пробилася крізь усі стіни, які Евеліна встигла збудувати навколо своєї душі.

Серця завмерло в її грудях. Вона стояла нерухомо, вдивляючись у дівчинку, і в її свідомості раптом ожили спогади. Саме такою вона колись уявляла свою доньку — із теплими очима, які з надією дивляться на неї, з усмішкою, що наповнює серце радістю. Це було мрією, що ніколи не здійснилася. Евеліна хотіла нахилитися, доторкнутися до дівчинки, запам’ятати кожен мить цього дивного, несподіваного моменту, але...

Нянька з’явилася майже нізвідки. Вона підхопила дівчинку на руки та швидко віднесла її трохи далі, шепочучи, що так не можна кидатися до принцеси. Евеліна лише дивилася їм услід, відчуваючи, як тепло, яке щойно з’явилося в її серці, поступово згасало. Вона була принцесою, але водночас залишалася чужою для цього світу.

До Евеліни підійшли служниці, їхні обличчя залишалися відстороненими, але вони зробили легкий уклін, як і належало за звичаєм. Без зайвих слів вони підійшли ближче, і Евеліна відчула, як її легко, але твердо підхоплюють за лікті, скеровуючи в потрібний напрямок. Вона відчула себе безпомічною лялькою, яку переміщують з одного місця на інше. Служниці не дивилися їй у вічі — лише виконували свою роботу.

Евеліна мимоволі кинула ще один погляд на людей, які все ще дивилися на неї з підозрою та тривогою. Її місце тут все ще залишалося невизначеним. Вона кивнула собі та рушила за служницями, намагаючись зберегти рівний крок і не виказувати внутрішнього хвилювання.

Вони провели її через довгі коридори палацу. Стелі височіли над нею, кам’яні стіни здавалося дихали холодом. На кожному кроці вона помічала величезні гобелени, старовинні прикраси та вогні, що блимали в канделябрах, додаючи примарного світла. Їй здавалося, що палац майже навмисне демонструє свою велич і холодну неприступність.

Служниці мовчки ввели її в кімнату, що здавалася просторою, але майже не мала затишку. Там було все, що можна було очікувати від кімнати для поважної гості — велике ліжко з важкими покривалами, меблі з різьбленого дерева, але й усе це здавалося чужим, майже ворожим.

— Якщо принцесі щось потрібно, — промовила одна зі служниць, низько схиливши голову, — вона може нас покликати.

Евеліна мовчки кивнула. Служниці знову зробили уклін і вийшли, залишивши її одну в незнайомій кімнаті, що тепер здалася їй кліткою.