21

Евеліна прийшла до тями на світанку. Її повіки повільно здійнялися, і перше, що вона побачила, — це небо, яке поступово світлішало, вітаючи новий день. Густий серпанок ще висів над табором, але вгорі вже розповзалися перші проблиски рожевих і блідо-блакитних барв. Вона відчула запах горілого дерева і диму, що все ще вився над згарищем, залишаючи гіркий присмак у роті.

Вона обережно підвелася, її тіло боліло й було слабким. Озираючись навколо, Евеліна побачила, як солдати вже збиралися у дорогу. Вони крокували повільно, дехто з них перемотаний бинтами, їхні обличчя були серйозними й виснаженими. Кілька солдатів лежали на возах, нерухомі, їхні тіла були покриті покривалами, що приховували сліди бою. Зранку все виглядало ще гірше, ніж у нічну годину.

Раптом до неї підійшов Рагнар і зупинився поруч.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він, уважно дивлячись на неї. Його голос був спокійним, але в очах світилася тривога.

Евеліна розгублено кліпнула і спробувала піднятися на ноги. Їй було важко зрозуміти, що сталося вночі; спогади залишалися розмитими, мов крізь туман. Вона згадала темний ліс, холод і дивне сяйво, яке кликало її. Але що було потім?

— Начебто... нормально, — відповіла вона, намагаючись зібрати докупи свої думки.

Рагнар нахилив голову, вивчаючи її обличчя, і запитав:

— Як ти відчула небезпеку?

Евеліна знизала плечима, відчуваючи, як її тіло тремтить. Вона знову побачила в уяві те мерехтливе світло, і відчуття холодного страху знову оповило її.

— Я побачила якесь сяйво... Потім... потім нічого не пам'ятаю, — сказала вона, опустивши погляд.

Рагнар на мить задумався, його обличчя залишалося незворушним, але погляд був гострим.

— Можливо, цей напад був спрямований саме на тебе, — сказав він, його слова звучали твердо, наче діагноз. — Чи знаєш ти, хто може бажати тобі смерті?

Евеліна відвела очі, ховаючи у собі вихор емоцій. Вона намагалася знайти відповідь, але розуміла: вона не знає нічого про цю принцесу, чиє тіло тепер належить їй. Ким була Ейверін? Чому на неї могли полювати?

Евеліна відчула, як її серце стискається. Вона зрозуміла, що в неї не було ні часу, ні можливості розпитати когось, щоб дізнатися бодай щось про принцесу Ейверін. Усе її існування у цьому тілі було загадкою, яку ніхто не поспішав їй розкрити. Вона була змушена рухатися вперед, не маючи навіть ниточки, за яку можна було б ухопитися.

Рагнар дивився на неї, його погляд залишався пильним, але у голосі з’явилася якась дивна, незрозуміла туга.

— Чи є у тебе дар? — запитав він. — Подібний до дару Романни?

Евеліна відчула холодок усередині. Вона прислухалася до себе, намагаючись знайти в собі щось, хоч якусь іскру сили, що могла б відповісти на його запитання. Але її внутрішній світ залишався мовчазним і порожнім. Нічого. Вона згадала шепіт служниць і перешіптування солдатів про слабкість і прокляття принцеси. Повільно, ніби соромлячись цього, вона похитала головою.

Рагнар зітхнув, і в його очах промайнула тінь розчарування чи втоми. Він на мить відвів погляд, ніби намагаючись знайти відповіді там, де їх не було.

— Вночі ми будемо вдома, — сказав він тихо, а потім, не чекаючи на відповідь, відійшов, загубившись у підготовці до продовження подорожі.

Евеліна дивилася йому вслід, відчуваючи, як холод обплітає її ще щільніше. Вона загорнулася у ковдру, намагаючись зігріти себе, хоча це допомагало лише частково. Коли вози й коні знову рушили вперед, ритмічний стукіт коліс і рівномірний рух нарешті заспокоїли її. Вона закрила очі та майже відразу заснула, знову опинившись у світі, де не було жодних відповідей — лише безмежна, загадкова темрява.

Евеліна прокинулася відчувши, що віз поступово сповільнюється. Вона відкрила очі й зрозуміла, що навколо вже сутеніє. Сутінки повільно поглинали світло, залишаючи лише відблиски заходу сонця на горизонті. Вона обережно піднялася, визирнула з воза і завмерла.

Перед нею відкривалася картина міста Північних Пусток, захованого під шаром снігу, який вкривав дахи будинків, вулиці та навіть виступи скель. Місто було побудоване на фоні високих гір, їхні сніжні вершини височіли над усім, створюючи величний і суворий краєвид. Будинки в місті були міцними, збудованими зі світлого каменю і деревини, з вікнами, закритими товстими шкурами, щоб зберігати тепло. Над деякими з них піднімався дим — ознака життя всередині.

Люди, які сновигали вулицями, були одягнені у важкі хутряні плащі та шапки. На їхніх обличчях лишилися відбитки холодних вітрів і суворого життя в цих краях. Вони виглядали витривалими, загартованими снігом і холодом. Кілька торговців на площі, попри мороз, продовжували виставляти свої товари — рибу, м’ясо, зілля та теплий одяг.

Погляд Евеліни затримався на величному палаці, що підіймався у центрі міста. Він був побудований на височині, ніби охороняючи місто від усіх негараздів. Стрімкі вежі з темного каменю здіймалися вгору, утворюючи химерний силует на фоні гір. Палац здавався частиною скелі, ідеально вписувався в навколишній ландшафт, ніби був вирізьблений самою природою.

Вози нарешті зупинилися. Евеліна побачила, як Рагнар зістрибнув зі свого коня, і його постать виглядала ще могутнішою серед сніжного поля. Але цього разу він виглядав по-іншому. Вона помітила, як до нього стрімголов побігли двоє дітей. Хлопчик років семи з пухким обличчям і світлим волоссям кинувся до нього першим, його очі сяяли щастям. Одразу за ним бігла дівчинка, якій було не більше трьох років, її щоки рум'яніли від холоду, а короткі темні кучері вибивалися з-під капюшона.

Рагнар, побачивши дітей, усміхнувся так тепло, як Евеліна ще не бачила раніше. Він схилився, щоб обійняти їх, поки ті притискалися до нього, і на мить його суворий вигляд розтанув у їхній присутності.