19

Евеліна повільно оговталася, опинившись посеред темного, похмурого лісу. Її пальці були крижаними, і вона помітила, як подих зривається з вуст білими хмарками. Вітер пронизував наскрізь, і кожен вдих віддавався болем у грудях. Вона дивилася навколо, намагаючись зрозуміти, що сталося і як вона тут опинилася. Її пам'ять була розмитою, мов від дії гіпнозу. Все здавалося туманним, уривчастим. Лише мить тому вона була у таборі, а тепер стояла тут, оточена темрявою.

Тривожне відчуття не покидало її. Дерева здавалися мовчазними свідками її розгубленості, їхні гілки ніби простягалися до неї, шукаючи можливості обійняти й забрати з собою. Її ноги затремтіли, і вона опустилася на коліна, притискаючи долоні до землі, немов намагаючись повернути зв’язок із реальністю.

— Чорт забирай, — прошепотіла вона. — Потрапляння в незрозумілі ситуації і незнайомі місця стає моєю новою звичкою.

Раптом її міркування обірвалися. Позаду пролунали голоси, крики та дзвін металу, що розривали нічну тишу. Евеліна напружилася, інстинктивно стискаючи руки в кулаки. Вона повільно озирнулася, і її очі округлилися від жаху. У темряві виднілася заграва — вогонь, що охоплював табір. Вона бачила тіні, які метушилися у полум’ї. Брязкіт зброї, крики болю і розпачу різали повітря. Її серце шалено забилося.

«Що відбувається?» — майнула думка. Вона не знала, що їй робити, куди йти. Це була пастка? Чи це вона сама стала приводом для катастрофи?

Евеліна завмерла від страху, коли поруч із нею несподівано з'явилося сяйво. Воно здавалося майже нереальним — мерехтливий світ, що спалахнув у темряві. Вона різко підскочила. Серце калатало в грудях так, що їй здалося, ніби воно ось-ось вирветься назовні.

Сяйво набуло чіткішої форми. Перед нею стояв привид — не просто світло чи ілюзія, а справжній дух, наповнений ефемерним сяйвом, що робило його водночас і нереальним, і лякаюче відчутним. Евеліна не могла відвести очей. Її погляд уп’явся в обриси фігури, яка поступово почала вимальовуватися — це була дівчина. Її силует, хоч і розмитий, виглядав тендітним і жіночним.

Привид дивився на Евеліну. Її нечіткі обриси обличчя здавалися водночас і знайомими, і чужими. Евеліна затамувала подих, коли привид, наче зважившись, повільно наблизився. Їхні очі — живої жінки й привида — зустрілися. І в цю мить світ навколо ніби зупинився.

Привид тихо зашелестів, мовби намагався щось сказати. Звуки були ледь чутні, як шепіт вітру в кронах дерев, незрозумілі слова, які губилися в нічній тиші. Евеліна відчайдушно намагалася зрозуміти їх, але кожне слово, якщо це були слова, тануло, не залишаючи сліду.

Враз сяйво почало зникати. Привид піднявся, і за мить його постать розчинилася у ночі, залишивши за собою лише холод.

Евеліна почула, як її кличуть. Голоси долинали здалеку, наче крізь товщу води. Вони звучали тривожно, і це викликало в ній відчуття невідворотної небезпеки. Вона намагалася зосередитися, але холод і туман у голові заважали їй зібратися. Як вона настільки швидко опинилася так далеко від табору? 

Раптом із темряви вискочив чоловік. Його кроки були швидкими й впевненими, він рухався прямо до неї. Евеліна спочатку полегшено видихнула — вона подумала, що це один із солдатів Рагнара, що прийшов її знайти. Вона зробила крок назустріч, але швидко зупинилася. Її серце пропустило удар, коли вона зрозуміла, що форма на чоловікові їй незнайома. У його очах була злість і холодний блиск.

Чоловік кинувся на неї. В його руці блищав кинджал. Евеліна відчайдушно спробувала ухилитися, відступаючи назад, але земля під ногами була нерівною, і вона ледь втримала рівновагу. Страх паралізував її, але вона знала, що має боротися за життя.

Проте вона навіть не встигла зрозуміти, що робити далі, як з іншого боку, з темряви лісу, вибіг велетенський ведмідь. Його рик вдарив по барабанних перетинках, змусивши нападника здригнутися і відступити на кілька кроків. Ведмідь кинувся на ворога з дикою силою, і той не мав жодного шансу. Їхній бій був швидким і жорстоким, відчайдушні удари, ревіння і хриплі крики наповнювали повітря. Всього за мить усе скінчилося.

Евеліна стояла, притулившись до дерева і не в змозі поворухнутися. Її ноги підкошувалися, а серце тріпотіло у грудях. Ведмідь повернувся до неї, і його очі, сповнені сили й дикості, дивилися прямо на неї. Страх паралізував Евеліну, і, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині, вона сповзла до землі по стовбуру дерева. Все навколо затьмарилося, і вона впала, втративши свідомість.