Рагнар лежав на своєму ложі, вкритому важкими хутрами, але сон ніяк не приходив. За кілька днів, що минули з моменту злощасної угоди, він не знаходив собі місця. Він відчував, що ситуація ускладнилася значно більше, ніж він спочатку уявляв. Погляд уперто втупився у тьмяне світло вогню, який майже згас, і думки почали повертатися до головного.
Батько Ейверін, король Зеілена, зробив йому справжній підступ. Не тільки підсунувши слабку і хвору принцесу замість Романни, але й з тим, що було в обозах. Насіння, яке він отримав як частину угоди, виявилося ще більшою проблемою. Згідно з документами й умовами угоди, це насіння могло прорости лише за особливих умов, і для цього була потрібна магія, якою володіла Романна. Сила старшої принцеси дозволяла наповнювати землю життям, забезпечуючи родючість. Без неї вирощування цього насіння на землях Північних Пусток було майже неможливим. Якщо воно не проросте, їхній союз залишиться марним, і залежність Пусток від їжі королівства лише зросте.
Рагнар відчув, як його зуби стискаються від люті. Це був тонкий і жорстокий план. Король чітко знав, що зробив, і тепер Рагнар опинився у безвиході. Якщо рослини не проростуть, король легко може використати це як привід для звинувачень і навіть оголошення війни.
Зітхнувши, він перевернувся на бік, намагаючись витіснити ці думки. Проте замість цього його розум почав перебирати звіти, які надійшли від його розвідників. Королівство Семир, що межувало з Пустками, нещодавно відправило гінців до короля Зеілена. Рагнар не знав, до чого це могло привести, але він розумів, що нічого доброго з цього не вийде. Північні Пустки та Семир були давніми ворогами, і їхня ворожнеча була запеклою та руйнівною. Правитель Семира мав особисту ненависть до роду Рагнара. Усі знали, що він «має зуб» на його сім'ю, але причину цієї ненависті Рагнар ніколи не зміг зрозуміти. Його батько помер, не розказавши синові, що стало початком цієї давньої чвари.
Рагнар знову перевернувся, намагаючись відігнати спогади про батька і його мовчазну таємницю. Він розумів, що Семир навряд чи буде стояти осторонь, якщо ситуація загостриться. Їхній правитель чекав свого шансу, щоб вдарити по Пустках. Зараз це було як ніколи небезпечно.
Його думки поверталися до принцеси Ейверін. Вона була крихкою, несправжньою опорою у цій складній грі. Проте вона жива, і він пообіцяв собі, що довезе її живою. Що буде далі — це вже питання часу, але поки що він не міг дозволити собі втратити цей останній елемент угоди.
Рагнар вдивлявся у темряву, що затягувала нічне небо, і намагався упорядкувати думки. Його розум повертався до того, що чекало його у Пустках. Там були ті, кого він не міг залишити. Рагнару було одночасно цікаво і страшно дізнатися, що вони подумають про його нову дружину.
Він закрив очі, і в пам'яті спливли обличчя. Вони чекали на нього. Північні Пустки ніколи не були легким місцем для життя, але в них була його сім’я. Люди, які довіряли йому, покладалися на нього. Але найбільше його думки завжди зупинялися на одному: там були ті, хто не міг сам захиститися. Він присягався, що збереже їх і ніколи не зрадить їхньої довіри. Він відчував тяжкість цього обов’язку, але не жалкував про нього.
Рагнар прислухався. Йому здалося, що він почув тихі кроки у нічній темряві. Він повільно піднявся, пильнуючи кожен звук, і перше, що привернуло його увагу, був дозорець, який безтурботно спав. Гнів спалахнув миттєво. Вартовий, що заснув на посту, був недопустимою загрозою для загону. Рагнар стиснув зуби, вже готовий підійти й розбудити солдата добрим прочуханом, але, обернувшись, побачив, що й другий дозорець також спав.
Це вже було не простим недоглядом. Відчуття тривоги вдарило йому в груди, як удар молота. Занадто підозріло. Рагнар на мить заплющив очі, дозволяючи прокинутися своїй другій іпостасі. Ведмідь, який жив усередині нього, піднявся з глибин, не повністю, а лише настільки, щоб загострити його чуття. Він вдихнув повітря глибше, прислухаючись і вдивляючись у темряву навколо. І відчув магію.
Це було, наче ледве вловимий аромат, який змішувався з нічним повітрям. Хтось приспав дозорців. Це не залишало сумнівів. М’язи Рагнара напружилися, і серце почало битися швидше. Хто це міг бути? І що їм потрібно від його загону?
Раптом він побачив рух у темряві. Силует, тонкий і крихкий, що повільно крокував у бік лісу. Спочатку він не зрозумів, хто це, але коли світло місяця на мить висвітлило обличчя, його кров застигла в жилах. Принцеса Ейверін. Вона рухалася, наче зачарована, її погляд був порожнім і бездумним, а кроки — млявими. За деревами майоріло дивне сяйво, яке, здавалося, кликало її до себе.
Рагнар відчув, як його охоплює страх, майже паніка. Це була магія, і не просто магія, а щось темне, небезпечне, що могло мати зв’язок із їхніми ворогами. Він не мав часу зволікати. Його голос пролунав гучним криком, що розрізав нічну тишу:
— Тривога! Ворожа магія! Усім прокинутися!
Рагнар, не втрачаючи ані секунди, кинувся вперед, але принцеса Ейверін вже зникала у темряві лісу. Вона йшла, наче зачарована, і не реагувала на його крики, поки не зникла за деревами.
У ту ж мить повітря розрізали перші вогняні стріли, що впали прямо на табір, розбиваючи тишу ночі на тисячі жаринок. Рагнар спинився та озирнувся. Вогонь охопив один із возів, розкидаючи навколо гарячі іскри. Запах паленого дерева та крики заполонили простір. Солдати навколо Рагнара схопилися на ноги, не розуміючи, що відбувається.
— До зброї! — вигукнув Рагнар, вихоплюючи власний меч. Нападники діяли зухвало й цілеспрямовано. Їхньою першою мішенню став віз, у якому їхала Ейверін.
Ворогів було багато. Вони з’являлися з темряви, мов тіні, одягнуті в чорні кожухи, що дозволяли їм злитися з ніччю. В руках вони тримали мечі, списи й луки. Рагнар кинувся в бій, рубаючи першого, хто трапився йому на шляху. Метал ударився об метал, дзвінкий звук зброї відлунював у його вухах. Він відчував, як кров кипить у жилах.
Відредаговано: 21.11.2024