17

Наступні кілька днів були схожими. Евеліна намагалася зібрати думки докупи, адаптуватися до нового світу й власного стану. Її тіло все ще було слабким, і кожен день ставав справжнім випробуванням. Проте, попри це, вона відчувала, як її спостережливість загострюється. Вона почала помічати більше деталей — поведінку солдатів, різкі й короткі накази Рагнара, які він роздавав, і присутність Івара — чоловіка зі шрамом, що завжди знаходився поруч із її новим «чоловіком». Чи був він уже чоловіком? Чи ще нареченим? Це питання залишалося відкритим, і Евеліна не могла знайти на нього відповідь, бо не знала законів світу і не мала в кого спитати.

Рагнар рідко звертався до неї без нагальної потреби, проте був завжди десь поблизу. Він пильнував, щоб солдати не наближалися до неї без необхідності, щоб їхні погляди не затримувалися довше, ніж це дозволено. Він уважно стежив за тим, щоб принцеса не мерзла і мала хоч якусь їжу. Іноді їй здавалося, що він більше боїться, що вона помре, ніж піклується про її комфорт. Можливо, це була звичайна відповідальність, але Евеліна не могла не помітити, як він спостерігав за нею з прихованою тривогою.

Одного вечора до їхнього загону приєднався обоз. Глухий стукіт коліс і ритмічні кроки супроводу порушили монотонність подорожі. Евеліна сиділа на своєму місці, загорнута в ковдру, й спостерігала, як Рагнар та Івар перевіряли вози. Вони обидва виглядали зосередженими, напруженими, наче підозрювали, що може трапитися щось непередбачуване.

Коли все було перевірено, загін рушив далі. Проте темп їхньої подорожі сповільнився — з обозом стало важче пересуватися швидко. Евеліна відчувала, як часом атмосфера навколо згущується. Деякі солдати обмінювалися тривожними поглядами, інші — шепотілися між собою, але замовкали, щойно Рагнар чи Івар наближалися.

Наступного ранку під час привалу Евеліна вийшла зі свого воза і обережно озирнулася навкруги. Її погляд натрапив на кількох солдатів, що стояли осторонь і кидали на неї швидкі, але насторожені погляди. Вони перемовлялися між собою, і Евеліна змогла вловити уривки розмови.

— Кажуть, що цей обоз — частина угоди, — шепотів один із них. — Але якщо це так, то навіщо стільки охорони?

— А ти не чув? — підхопив інший, злегка нахиляючись вперед. — У возах щось більше, ніж просто їжа чи товари. Може, зброя? Або щось, чим хочуть налякати нашого короля?

Евеліна напружено слухала, намагаючись уловити кожне слово. Вона не знала, чи можна вірити цим чуткам, але це викликало нову хвилю тривоги.

З кожним днем подорож ставала важчою. Евеліна відчувала, як холод починає проникати в її кістки, і це було особливо помітно вранці, коли мороз обіймав землю і кожен ковток повітря залишав у легенях гостре відчуття свіжості й болю водночас. Вона швидко зрозуміла, що королівство, в якому жила Ейверін, було розташоване набагато південніше, де зими були м’які, а вітер не вривався під шкіру, наче гострі голки.

Пейзажі за вікном воза змінювалися поступово. Спочатку це були зелені поля і невеликі села з вузькими дорогами, де люди зустрічали їхній загін настороженими поглядами. Коли вони проїжджали через ці поселення, Евеліна бачила, як діти бігли слідом за обозом, а жінки зупинялися у своїх справах, щоб кинути швидкий погляд на велику процесію. Згодом поля змінилися на рідкі ліси. Дерева ставали дедалі густішими, їхні гілки перепліталися, створюючи похмурий купол над дорогою. Листя на гілках ставало дедалі менше, поки зовсім не зникло — їхнє місце займала хвоя.

Дні минали, і холод ставав дедалі сильнішим. Ліси почали здаватися темнішими, більш зловісними, а їхній шлях усе частіше огортав туман. На узліссях інколи з'являлися села, але ці поселення вже мати інакший вигляд. Хати з товстими стінами, маленькі вікна, закриті щільними шторами, і люди, які виглядали з-під каптурів, закутані в теплі плащі. Евеліна відчувала, як змінювався світ навколо неї, з кожним днем наближаючись до справжньої холодної дикості.

Але водночас щось змінювалося й у її тілі. Вона все ще була слабкою, її м’язи боліли від тривалої подорожі, але поступово вона почала помічати, що тіло стає сильнішим. Кожен ковток прохолодного повітря наповнював її легені силою, хоч і змушував її серце битися швидше. Її кроки ставали більш впевненими, хоча ще кілька днів тому вона ледве могла стояти на ногах після недовгої активності. Можливо, це була адаптація, можливо — залишки дару, який усе ще прокидався в її тілі.

Вони наближалися до півночі. Вже не було городів і садів. Замість них з’явилися кам’янисті дороги, вкриті крижаною кіркою, і високі гірські хребти на горизонті. Зустрічалися поселення, де люди виглядали суворішими, їхні обличчя були обвітрені й загартовані холодом. Цей світ не терпів слабкості, і Евеліна поступово починала розуміти це. Північ не для такої тендітної принцеси, як вона.

Того вечора, коли загін зупинився на привал, солдати не приховували свого збудження. Евеліна випадково почула, як один із них, ховаючи руки в теплі рукавиці, говорив до свого товариша:

— Завтра перетнемо кордон Пусток, побачимо рідні сніги. Нехай богині захистять нас.

Евеліна з напруженням спостерігала за їхніми обличчями, і жадібно дослухалася до розмов про північ. Це були землі, про які вона майже нічого не знала, але тепер вони ставали її реальністю. Очікування заполонило її, змушуючи почуватися немов на краю чогось невідомого.

Що буде далі?

Ці думки переслідували її навіть уві сні. Але нічого не могло підготувати її до того, що сталося цієї ночі. Вона прокинулася раптово, наче щось невидиме торкнулося її. У повітрі повисла тиша, але за цією тишею ховався дивний тихий звук — немовби шелест. Чи шепіт? Евеліна напружила слух, намагаючись зрозуміти, звідки він долинає.

Вона підняла голову, повільно висунулася з-під ковдри та визирнула з воза. Її очі зіщулилися, звикаючи до темряви, але раптом побачили те, що змусило кров застигнути в жилах. У темряві між дерев мерехтів сяючий силует, який рухався плавно, немов у танці, хоча у ньому було щось тривожне і хижо-небезпечне. Світло навколо нього нагадувало примарний ореол, і від цього видіння серце Евеліни закалатало.