16

Евеліна лежала на тонкому матраці у кутку воза, намагаючись знайти хоч якесь тепло. Нічний холод пробирався під її шкіру, наче голки, і навіть важкі тканини, якими вона вкрилася, не могли його зупинити. Евеліна могла заприсягнутися, що колись ночувала у палатці за менших температур, але зараз її тіло було занадто слабким, занадто худим, щоб утримати бодай якесь тепло. Вона закрила очі, скрутилася клубком, намагаючись зігріти себе хоч якось, але сон не приходив. Лише прохолодне повітря, пронизливе й безжальне.

Раптом вона почула шурхіт кроків. Її серце стиснулося від страху, і вона завмерла, зосередившись на звуку. Хтось підійшов близько. Дуже близько. Вона повільно відкрила очі й побачила силует чоловіка, велетенську фігуру на фоні нічного зоряного неба. Від хвилювання їй перехопило подих, але через мить вона впізнала цього чоловіка. Рагнар. 

Він стояв мовчки, тримаючи щось у руках. Побачивши, що вона не спить, він нахилився трохи ближче й простягнув їй ще одну ковдру та пару довгих шерстяних шкарпеток.

— Це, — сказав він, голосом, що був трохи грубуватим, але не ворожим, — Знаю, що таке не в моді аристократів королівства, бо зроблено з шерсті. У Пустках такі надягають на ноги, щоб...

Але Евеліна навіть не слухала його слова до кінця. Вона швидко вихопила шкарпетки, ніби це був найбільший скарб, і, не стримуючи себе, злегка всміхнулася.

— Я вже обожнюю моду Пусток, — відповіла вона, натягуючи шкарпетки на крижані ноги. Її голос був тихим, але вона відчула, як тепло повільно огортає її пальці й ступні. Щось таке просте й буденне стало для неї порятунком.

Рагнар на мить затримався, дивлячись на неї з виразом, якого вона не змогла розгадати. Можливо, це було здивування. Можливо — цікавість. Він виглядав так, ніби очікував побачити зовсім іншу реакцію.

Евеліна опустила очі й знову закуталася в ковдру, намагаючись приховати свої думки. «Я, мабуть, зовсім не схожа на ту, кого він хотів би бачити поруч із собою», — подумала вона. Її серце стислося від цієї думки, але вона швидко відігнала її. Зараз було важливіше вижити, а не розбиратися з тим, чи відповідає вона чужим очікуванням.

Евеліна мовчала, не знаючи, що сказати далі. Слова застрягли десь глибоко, і вона лише спостерігала, як Рагнар робить крок у бік, ніби збираючись піти. Але раптом він зупинився, озирнувся через плече й, затримавши погляд на ній, запитав:

— Чи не потребуєш ти чогось іще?

Його голос був глухуватим і трохи різким, але в ньому не було того холодного відтінку, до якого Евеліна вже встигла звикнути. Вона напружилася, намагаючись зрозуміти, що могла б попросити, але думки плуталися. Вона зовсім не знала, чого можна очікувати від цього світу, що взагалі тут дозволено і що буде відкинуто. У неї було занадто мало інформації.

— Ні, нічого, — нарешті промовила вона, намагаючись звучати спокійно, хоч всередині все тріпотіло від невизначеності. — Дякую.

Рагнар кивнув, його обличчя залишалося непроникним, і він пішов, залишивши її наодинці з думками. Евеліна спостерігала за його широкою спиною, поки його силует не зник у темряві ночі. Вона видихнула, відчуваючи, як напруга поступово спадає.

Варвар... він виявився не таким вже й жорстоким, як вона собі уявляла. Порівняно з її служницями, які поводилися з нею без найменшого співчуття, його турботливий жест здавався чимось зовсім іншим. Можливо, все не так просто.

Закутавшись у ковдру, Евеліна відчула тепло, яке почало огортати її тіло, поступово проганяючи холод. Втома взяла своє, і вона поринула в сон.