15

Евеліна змогла трохи поспати в дорозі. Засинала на кілька хвилин і одразу знову підіймала повіки. Віз трясло на кожній вибоїні, рипіли дерев'яні колеса, прогиналися ресори, але втома і виснаження взяли своє. У снах вона поверталася до свого колишнього життя: до звичних ранків у власній квартирі, до запаху кави й звуків мегаполісу. Проте цей образ танув, щойно вона розплющувала очі.

Її оточували важкі тканини, скрип дерева й запах сирої землі. Вони нагадали їй, що відтепер життя інше. Це точно був не сон, Евеліна знала, що уві сні не можна спати, не можна відчувати таку неймовірну втому, не можуть затерпати ноги. Вона не могла збагнути, чому опинилася тут, навіщо була перенесена в це тіло. Яка її роль у цьому світі? Чому вона не розчинилася у темряві та невідомості, а отримала новий шанс? І хто таке з нею зробив?

Віз нарешті зупинився. Евеліна відчула, як холодне повітря вдарило в обличчя, і це змусило її струснутися. Евеліна сама піднялася, плутаючись у важкому та незручному платті, вибралася назовні. Через мить до воза підійшов Рагнар. Його неможливо було не помітити. Евеліна оглянула його могутню постать і раптом їй стало лячно від того, що він стане чоловіком Ейверін — такої маленької та тендітної — о він може зламати її одним незграбним рухом.

— Як себе почуваєш? — його голос звучав холодно, без будь-якого тепла чи співчуття.

Евеліна підняла на нього погляд, намагаючись не видати своєї розгубленості.

— Як справжній товар, — Евеліна ніколи не вміла бути покірною. Вона дивилася на чоловіка з викликом, не дозволяючи собі слабкості. — Мене загорнули у гарне вбрання, завантажили у віз та кудись везуть.

Рагнар злегка примружився, наче не розумів, як реагувати на таку відповідь.

— Твоє становище, здається, не дозволяє тобі говорити так вільно, — відповів він, хоч у його словах не було явної погрози.

Евеліна видихнула, відчуваючи, як її руки тремтять, сховані у складках спідниці.

— Моє становище... — вона зітхнула, опускаючи погляд на свої крихкі долоні. — Моє становище не врятує мене від тебе чи від того, що чекає далі, чи не так?

Рагнар нахмурився.

— Я не знаю, що чекає на тебе далі, — визнав він, дещо роздратовано знизавши плечима. — Але тобі краще зберігати сили. Ніхто не збирається робити твій шлях легким.

Евеліна подивилася на нього, вивчаючи його обличчя, в якому водночас змішувалися жорсткість і стримана турбота.

— Інакше не могло бути, — вона скрушно хитнула головою. — Легкі шляхи, мабуть, не для таких, як я.

Їхні погляди зустрілися, і на мить повисла тиша. Евеліні здалося, що Рагнар хотів щось сказати, куточки його губ смикнулися, але він відвів погляд та вирішив  нахиитися, щоб перевірити фіксацію воза.

— Якщо тобі щось буде потрібно... скажи, — сказав він коротко, за кілька хвилин. Евеліна кивнула, але не відчувала у собі сил чи бажання говорити з Рагнаром.

— Дякую. Скажу.

Їхня розмова була незграбною, холодною, але навіть від неї Евеліні стало трохи легше. Бо до цього ніхто не звертав на жодні її слова уваги. А той, кого звали варваром, дивився їй у вічі, відповідав та запитував. Це надало сил. І тепер Евеліна озирнулася з більшою цікавістю. Побачила, як воїни таборяться.

Івар з'явився біля возу, зупинився за крок від Рагнара, і, посміхаючись, виніс на невеликій металевій тарілці кілька шматків копченої риби. Солоно-пряний аромат заповнив повітря.

— Ось, принцесо, справжня їжа з Пусток, — сказав Івар із лукавою усмішкою, злегка нахиливши голову. Евеліна зацікавлено витягнула шию, не розуміючи хитрий блиск в очах чоловіка. — Це не те, що подають у королівському палаці, звичайно, але, повірте, найкраще, що можна знайти у наших землях.

Евеліна подивилася на нього, трохи здивована його легкістю і привітністю, яка разюче контрастувала з холодністю Рагнара. Вона відчула, як у шлунку голосно забурчало, наче вона не їла кілька днів. Рот наповнився слиною, яку довелося голосно сковтнути перш ніж заговорити.

— Копчена риба? — вона навіть не приховала свого захоплення і злегка округлила очі. — Мені це підійде.

Івар та Рагнар перезирнулися, обидва виглядали дещо здивованими. Здавалося, вони очікували, що принцеса відмовиться, що вона відкине їжу, яку «не личить» їсти таким, як вона. Але Евеліна, не вагаючись, простягла руку й узяла шматок риби.

— Їж, — кивнув Рагнар, спостерігаючи за нею з неприхованою цікавістю.

Евеліна присіла на розстелене для неї покривало, схрестила ноги, підіпхала під них сукню і поставила на тканину тарілку. Почала їсти, намагаючись не здаватися занадто жадібною, але кожен шматок здавався їй життєдайним. Вона почувалася так, ніби її тіло справді не отримувало їжі багато днів.

Вона навіть не звернула уваги на те, що Івар смикнув Рагнара, змушуючи того нарешті відірвати погляд від принцеси, та чоловіки відійшли.

Тим часом у таборі солдати, що сиділи поблизу, завели розмови. Спочатку увага Евеліни була прикута до риби, але тільки-но вона втамувала перший голод, як почала прислухатися.

— Кажуть, її ховали весь цей час, бо вона не у своєму розумі, — пробурмотів один із солдатів, скосивши погляд у бік принцеси.

— Ба більше, — додав інший, який сидів поруч. — Я чув, що вона проклята. Ніби її душу підмінили біси ще при народженні. Через це й виглядає так, ніби вже наполовину мертва.

— Та ні, це все дурниці, — підхопив третій, не відводячи очей від вогнища. — Просто слабка і хвороблива. Хто б не захворів у палаці, де стіни холодніші за лід?

Евеліна намагалася удати, що не чує їхньої розмови, але кожне слово запалювало в ній гнів і обурення. Вони говорили про неї так, ніби вона була лише предметом для обговорення. Вона ковтала рибу, намагаючись не показати, як сильно її зачепили ці слова.

— Але ж чому тоді її віддали? — обережно запитав ще один солдат. — Може, вони знали, що ми не довеземо її живою?

— Та ні. Певно батько того принца з Верімета вирішив, що поруч з його сином не має бути проклятої.