14

Рагнар з легкістю застрибнув на свого коня та стиснув поводи сильними руками. Він почувався так, наче його кинули напризволяще в жорстоку гру, де він навіть не встиг зрозуміти правил. Злість знову закипала у ньому, як гарячий потік, але він не дозволив їй вибухнути. Все, що зараз він міг зробити, — це тримати свою холодну маску, яку так звик носити.

«Мене кинули. Взули, як хлопчика», — думав він з гіркотою. З кожним ударом копит його коня по землі ці слова в голові звучали все чіткіше. Його обдурили. Король підсунув йому слабку й, судячи з усього, хвору дівчину замість сильної обдарованої Романни. Йому обіцяли союз зі здоровою принцесою, а натомість він отримав... що? Поламаного птаха, який, здавалося, не здатен пережити навіть легкого вітру.

Рагнар не бажав залишатися у палаці ані хвилиною більше. Кожна мить, проведена тут, була нагадуванням про його поразку в цій політичній грі. Вони зробили з нього дурня, і це палило його зсередини.

Його думки зосередилися на єдиному завданні: довезти принцесу до свого палацу живою. Він не мав ілюзій щодо її стану — ця дівчина виглядала так, ніби кожен день для неї був боротьбою за життя. Можливо, саме на це й розраховував король. Якщо принцеса помре дорогою, Рагнара звинуватять у вбивстві, і це стане черговим ударом по його честі й королівству. Чи була ця угода справжньою пасткою? Подарунком, що обернеться ще більшим лихом?

Ось чому король погодився так легко.

Рагнар зціпив зуби, відчуваючи, як гнів проривається з-під контролю. Він мав довезти її. Він мав виграти хоча б цю битву, навіть якщо відчував себе жертвою у чужій грі.

До Рагнара під’їхав його друг — Івар, кремезний чоловік з широкими плечима та обличчям, яке прикрашав довгий шрам від лівої скроні до підборіддя. Його рудувате волосся було заплетене в короткі коси, а густі брови завжди надавали виразу обличчя похмурості, хоч очі мали гострий і уважний погляд. Івар виріс разом із Рагнаром у Північних Пустках і був одним із небагатьох, хто пережив усі жахи останньої війни. Він знав сувору правду про виживання, і його лояльність до Рагнара була непохитною.

Івар скосив погляд на Рагнара, і його губи скривилися в іронічній посмішці, яка, втім, не приховувала занепокоєння.

— Це майже схоже на оголошення війни, — промовив він, різко струснувши головою, ніби хотів відігнати погані думки. — Вони навіть не приховують зневаги.

Рагнар втиснув ноги в стремена, тримаючи себе в руках.

— Війни не буде, Іваре, — тихо, але твердо відповів він. — У нас немає чим її вести. Скоро голод накриє наші землі, якщо ми не отримаємо провіант.

Івар похитав головою, невдоволено скривившись. Його очі блищали, коли він нахилився ближче до Рагнара.

— Але ця принцеса... ходять чутки, що вона не просто хвора. Кажуть, вона божевільна, Рагнаре. Нібито її душу при народженні підмінили біси.

Рагнар буркнув щось нечітке, але в його серці зародилося тривожне відчуття. Він не хотів вірити у ці забобонні нісенітниці, але важко було ігнорувати слова, які звучали занадто впевнено. Проте його обличчя залишалося холодним і незворушним.

— Це маячня, — грубо кинув він, ніби відкидаючи саму думку. Проте глибоко всередині щось його непокоїло, і це було очевидно Іварові.

Друг зітхнув, оглядаючись навколо, наче шукав відповіді у далекому горизонті.

— Що ж ми будемо робити, якщо не отримаємо дару Романни? Її магія мала живити наші землі.

Рагнар глянув на нього і коротко, з гіркою посмішкою відповів:

— Це було не просто рішення короля. Він хоче прив’язати Північні Пустки до себе. Якщо ми залежатимемо від їхньої їжі, він зможе маніпулювати нами, як маріонетками. Ми повинні зробити все, щоб не опинитися під його контролем.

Івар мовчки кивнув, усвідомлюючи всю глибину пастки, у яку вони потрапили. Це був союз, з якого ніхто не міг вийти без наслідків.

Івар нахилився ближче до правителя, так, щоб ніхто не почув їхньої розмови, і шепнув:

— Солдати непокояться, Рагнаре. Вони чули про другу дочку короля, яку всі ховали від людських очей. Кажуть, що вона проклята. Є страх, що ми веземо додому не просто принцесу, а прокляття.

Рагнар зціпив зуби, відчуваючи, як злість і втома знову нахлинули на нього. Він не міг дозволити страху і чуткам розколоти його людей. Це була пастка, і він знав, що будь-яка слабкість зробить її ще небезпечнішою.

— Іваре, — тихо, але з твердістю в голосі промовив він. — Слідкуй за тим, щоб ніхто не чіпав принцесу. Вона наша відповідальність тепер. Нехай дадуть їй їжі й теплих ковдр. Я не дозволю, щоб такі дурниці захопили розуми наших людей.

Івар коротко кивнув, хоча в його очах читалася журба. Він розумів, що це завдання буде непростим, але довіряв своєму королю й був готовий виконати накази. Він швидко розвернувся, щоб подбати про все. Залишив Рагнара з його важкими думками та складними рішеннями, які потребували мудрості й сили, що виходили за межі простої битви.