13

Евеліна стояла посеред кімнати, спостерігаючи за метушнею служниць. Вони снували туди-сюди, наштовхувалися одна на одну, розкидували речі, та поспіхом одягали Евеліну у новий наряд. Жінки пакували речі, обираючи, здавалося, навмання. Грубі руки стягували на Евеліні корсет, надягали ще одну сукню, щільнішу, важку й таку, що здавалася тягарем, який їй доведеться носити. Їхні рухи були різкими, наче принцеса — річ, яку треба підготувати й упакувати якнайшвидше.

Тим часом служниці обговорювали майбутнє весілля принцеси Романни, їхні голоси звучали то збуджено, то з заздрістю.

— Оце буде справжнє свято, — сказала одна, піднімаючи велику шовкову хустку і згортаючи її. — Такої краси ще не бачила.

— Що й казати, Романна гідна цього принца, — додала інша, укладаючи речі у дорожню скриню. — Нарешті об'єднаються гідні крові. Наші королівства будуть процвітати.

Евеліна намагалася слухати їх, але її думки були зайняті чимось іншим. Її тіло здавалося їй надто слабким. Кожен рух, кожен вдих віддавалися неприємним відчуттям. Вона не могла не замислитися над тим, що принцеса Ейверін, чиє тіло вона тепер займала, скоріш за все була хворою. Її сили були виснажені, тіло виглядало наче зламана гілка. Евеліна не могла захистити себе навіть від різких рук цих служниць, не кажучи вже про якусь небезпеку, що могла чекати на неї в майбутньому.

А ще цей загадковий «дар», який вони згадували. Сила, яка нібито витягує з неї життя. Що це за сила і чи була вона справжньою? Якби вона могла поставити питання й отримати відповіді… але спроби поговорити зі служницями залишалися безрезультатними. Вони або ігнорували її, або розмовляли між собою, мов її й не було поруч. Це відчуття відчуження і безпомічності росло з кожною хвилиною. 

Евеліна стискала зуби, намагаючись зібрати свої думки й зрозуміти, як їй діяти далі, хоча всередині її душила тривога та слабкість.

Служниці загорнули Евеліну у важкий плащ, навіть не зважаючи на те, що він здавався незручним і ще більше стискав її слабке тіло. Вона відчула себе, наче дешевий подарунок у найдешевшій обгортці, який намагалися якомога швидше підготувати до передачі.

Без жодних пояснень її знову взяли за руки й потягли крізь довгі коридори, стіни яких мовчки спостерігали за цим процесом. На шляху вони зустрічали інших слуг, які кидали короткі, оцінюючі погляди — хтось зі зневагою, хтось зі співчуттям, а хтось із цікавістю. Ці погляди лише посилювали відчуття, що Ейверін була об’єктом загального спостереження й пересудів.

Коридори нарешті привели до відкритого простору, де збирали критий віз. Від нього віяв запах дерева, тканин і трохи вологи. Рагнар стояв неподалік, похмуро оглядаючи приготування. Його погляд зупинився на Евеліні, і вона відчула, що навіть його погляд заважкий для цього хворобливого тіла. Він зміряв її одним коротким поглядом, який, здавалось, вміщував усе — від холодного відторгнення до крихти жалю.

— Посадіть її в той же віз, де її придане, — різко кинув Рагнар і розвернувся, залишивши їх без жодного додаткового слова.

Служниці та вартовий швидко виконали наказ, підштовхнувши Евеліну до критого воза. Вони не церемонилися: кілька грубих рухів, і вона вже сиділа всередині, оточена мішками, тканинами та кількома бочками. Відчуття приниження і повної розгубленості стискало її серце. Евеліна з важким зітханням опустилася в кутку, загорнулася в кілька тканин і втупилася у стелю воза. Вона не могла збагнути, де саме опинилася і як усе це стало можливим.

Віз скрипнув і почав рухатися, поволі виїжджаючи з двору. Евеліна відчувала кожен поштовх на нерівній дорозі, але це не зрівнялося з тим, як трясло її душу від хаосу і незрозумілості всього, що з нею сталося.