10

Евеліна ще не встигла до кінця усвідомити, що побачила у дзеркалі, як служниці вже квапливо підштовхнули її до дверей. Вона ледве встигала переставляти ноги, щоб не відстати від їхнього швидкого кроку, здивовано озиралася навкруги та намагалась зрозуміти, що ж відбувається.

Її вели широкими коридорами, де підлогу вкривали розкішні килими, а вздовж стін стояли високі різьблені статуї та канделябри зі свічками, світло яких робило атмосферу похмурою і майже нереальною. Стіни були оздоблені картинами та гобеленами, на яких зображувалися сцени полювання, пейзажі густих лісів та битви. Усе це виглядало як частина якогось давнього палацу, де кожна деталь випромінювала багатство та історію, але водночас здавалося гнітючим і чужим.

Евеліна не могла збагнути, як вона тут опинилася. Коли вона встигла потрапити до цього місця? І чому її так поспішають кудись вести, не зважаючи на її розгубленість і запитання? З кожним кроком у неї в голові все більше зростав хаос.

«Це все сон», — спробувала переконати себе, але яскраві кольори килимів, холодний подув повітря, що пронизував коридори, і жорсткі пальці служниць відчувалися надто реальними.

— Що взагалі відбувається? — прошепотіла вона, але її слова зникли, поглинуті важким мовчанням коридорів. Служниці не відповідали, тільки цокали язиками щоразу, коли вона намагалася зупинитися чи щось спитати. Вони не давали їй ані секунди на роздуми чи відпочинок, виштовхуючи вперед, ніби вона вже остогидла їм.

Евеліну підвели до великих різьблених дверей, де на них вже чекали кілька жінок і двоє мовчазних стражників у важких металевих латах. Обличчя чоловіків залишалися нерухомими, наче виточеними з каменю, а очі, сховані в тіні шоломів, байдуже спостерігали за тим, що відбувається.

Перед дверима стояла дівчина з гордовитою поставою, її вишукана сукня була прикрашена витонченим мереживом та коштовним камінням. Її обличчя, хоч і було красивим, випромінювало холодність, і погляд, який вона кинула на Евеліну, був сповнений зневаги. Поряд із нею стояла дама середнього віку, вдягнена у темний строгий одяг — її обличчя здавалося ще суворішим. Це був той тип людей, що можуть одним поглядом змусити почуватися нікчемою.

Евеліна відчула, як цей холодний погляд пройшовся по ній, оцінюючи кожну деталь її зовнішності. Незнайомі жінки трималися дуже гордовито і справляли враження дуже вагомих персон.

— О, так ви все ж знайшли час, щоб завітати до нас, — промовила молода дівчина, глузливо дивлячись на Евеліну. Її слова були сповнені сарказму, а голос звучав різко. — Я вже подумала, що наказ короля для вас нічого не значить, принцесо.

— Ви змусили нас чекати, ваша високість, — додала інша, старша дама з жорстким виразом обличчя. Її тон був зневажливим і невдоволеним, як у людини, яка змушена витрачати свій час марно.

Евеліна здивовано переводила погляд з однієї на іншу, намагаючись зрозуміти, хто ці люди і чому вони так ставляться до неї. Вони зверталися до неї як до принцеси, а ставилися як до хробака. Але їй не дали часу на роздуми — юна леді різко махнула рукою, звертаючись до стражників.

— Відчиняйте двері, — наказала вона.

Стражники, не сказавши ані слова, підкорилися. Вони ступили вперед, і важкі двері, підкоряючись їхнім зусиллям, повільно розчинилися, звільнивши вхід до великої зали.

Служниці стрімко потягнули Евеліну всередину. І перше, що кинулося їй в очі, — це натовп. Здавалось, у залі зібралися десятки людей, і всі вони були одягнені в розкішні, багато оздоблені вбрання, що виглядали навіть більш велично, ніж те, яке щойно натягли на неї. Кожен рух цих людей, кожен жест випромінював впевненість і гордість. Їхні голови були прикрашені коштовними прикрасами, на шиї та зап’ястях сяяли перли, діаманти, і Евеліна зробила висновок, що це — еліта цього світу.

На підвищенні перед нею сидів чоловік у багатому одязі, прикрашеному вишуканим золотим орнаментом. Він мав коротке, добре доглянуте сиве волосся, і його обличчя, хоч і вкрите тонкими зморшками, випромінювало силу й владність. Це був король — Евеліна зрозуміла це відразу.На це натякала хоча б золота корона і трон. Погляд чоловіка був холодним і рішучим, як у людини, яка звикла до влади.

Служниця, що йшла поруч, обережно тицьнула Евеліну в бік, і та, не маючи іншого виходу, скопіювала уклін, який зробили усі жінки, що зараз увійшли до зали. Вона опустила голову, не відчуваючи ані найменшого розуміння, що взагалі відбувається. Тільки-но вона підняла погляд, її увагу привернув високий чоловік, який стояв неподалік короля, трохи осторонь від інших придворних.

Його важко було не помітити. Це був кремезний чоловік з широкими плечима і міцною статурою, яка відразу видавала в ньому воїна. Він мав густе темне волосся, яке спадало на плечі, а обличчя — засмагле, з чіткими рисами, ніби витесаними з каменю. Його очі, темні й проникливі, виділялися навіть серед усіх цих яскравих фарб і коштовностей, вони видавали холодну впевненість і зосередженість.

Чоловік був одягнений у простий, але якісний одяг, відмінний від розкішних костюмів навколо. На його плечах висів важкий темний плащ, підбитий хутром, що надавав йому вигляду чужинця. Його вигляд був різким контрастом до тендітності та витонченості присутніх, і навіть стоячи осторонь, він здавався головною фігурою цього простору.

Евеліна не могла відвести від нього погляду, відчуваючи, що в цьому чоловікові є щось дике й небезпечне, майже звірине.

Незнайомець лише ковзнув по ній поглядом, і перевів його на леді, яка увійшла разом з Евеліною. Саме на ту тендітну красуню, яка зустріла її сарказмом. Скосивши вбік очі, Евеліна помітила, що юна леді змінилася — тепер вона ніжно посміхалася, опустила вії та м'яла у пальцях шовкову хустинку, поглядаючи на короля. Не лишилося ні сліду від тієї зверхньої жорстокості, якою вона щедро плеснула на Евеліну.

Король, не поспішаючи, гордовито вказав рукою на юну леді:

— Рагнаре, — він звернувся до кремезного чоловіка. Той ще мить дивився на молоду красуню, а потім повернувся до короля. Той проголосив, наче робив співрозмовнику велику ласку: — Головна гордість мого роду, прикраса палацу та перша красуня королівства, моя старша донька — Романна.