9

Евеліна відкрила очі, повільно озираючись навкруги. Те, що вона побачила, здивувало її до глибини душі. Вона лежала на розкішному ліжку з важкими завісами, схожими на оксамит, обвитими довкола високих різьблених колон. Стіни кімнати були оздоблені темно-зеленими шпалерами із золотистими візерунками, а на підлозі розстелився товстий килим, покритий барвистими орнаментами. Зі стелі звисала масивна кришталева люстра зі свічками, світло яких м'яко підсвічувало кімнату. Це місце нагадувало інтер'єри старовинних палаців, але виглядало надто реальним, щоб бути просто декорацією.

Біля ліжка стояли дві жінки, одягнені у темні прості сукні — очевидно, служниці. Одна тримала у руках глечик із водою, а інша — кілька полотняних ганчірок. Вони дивилися на Евеліну холодними, оцінюючими поглядами, не приховуючи своєї зневаги. 

Евеліна сіла, відчуваючи наче тіло не зовсім її слухається. Служниці не втратили ні секунди й, підійшовши ближче, майже силоміць змусили її піднятися. Одна з них різко схопила Евеліну за руку, змушуючи її звестися на ноги.

— Встаньте, ваша високосте, — наказала перша, зневажливо зиркнувши на неї.

— Що відбувається? Хто ви такі? — запитала Евеліна, але служниці її проігнорували. Натомість вони продовжили свій ритуал, ніби не помічали її запитань. 

— Вона, мабуть, і справді головою добряче вдарилася, — з неприхованим презирством прошепотіла одна до іншої, але так, щоб Евеліна чула. Наче знущалася.

— Тепер зовсім не сповна розуму, — погодилася друга, дивлячись на неї з посмішкою, яка була більше схожа на зневажливий вискал. — Як варварці й личить.

Евеліна зробила спробу відсахнутися, але вони не звертали уваги на її пручання. Служниці почали здирати з неї сорочку, не переймаючись тим, що вона протестує.

— Облиште мене! — Евеліна спробувала вирватися, але одна з жінок тільки міцніше стисла її руку, ще раз глузливо глянувши на неї.

— Хто б подумав, що принцеса така примхлива, — в’їдливо сказала одна із них, стягуючи з Евеліни залишки білизни. — Дурна була і дурною залишилася.

— А тепер ще й гірше, — додала друга, занурюючи ганчірку в холодну воду й не надто ніжно почала натирати її плечі. — Може, хоч вмивання трохи освіжить її мозок. Бо на вигляд вона наче знову вирішила прикинутися непритомною.

Служниці не обійшлися з нею м'яко чи з повагою. Їхні слова були сповнені сарказму й приниження, а жорстокі рухи тільки підсилювали цей холод. Евеліна застигла від шоку, обурення і безсилля, розуміючи, що ці жінки, вочевидь, звикли саме так поводитися з іншими. Бо чим саме вона заслужила зневагу, Евеліна не могла пригадати. Відчуваючи себе абсолютно розгубленою, вона продовжувала ставити питання, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Що ви зі мною робите? Де я? — голос її тремтів, вона знову спробувала вирватися з рук служниць.

Одна з них, стягуючи з Евеліни сорочку, голосно цокнула язиком, ніби мала справу з малою дитиною, яка не розуміє найпростіших речей. Друга похитала головою, знову кинувши на Евеліну холодний і зверхній погляд.

— Ще й запитує, — пробурмотіла одна з них, наче для себе.

— Невігластво, — тихо хмикнула друга, занурюючи ганчірку у воду і натираючи плечі Евеліни так, що було більше боляче, ніж корисно. 

Евеліна відчувала себе в пастці. Її слова лишалися без відповіді, а жорстокі рухи служниць і їхні глузування лише підсилювали її розгубленість. Вона не розуміла, що відбувається, і в безпорадному ошелешенні лише спостерігала за тим, що коїться навколо.

Раптом у кімнату влетіла ще одна дівчина, вона голосно дихала, а обличчям її розчервонілося від бігу. Дівчина широко розплющеними очима оглянула присутніх і, не гаючи ні секунди, випалила:

— Варвар вже приїхав! Король наказує негайно вести принцесу Ейверін до нього!

Служниці відпустили Евеліну, обмінявшись швидкими поглядами. Їхні обличчя напружилися, і тепер вони діяли без зайвих зволікань, насуплено підтягуючи залишки одягу й остаточно підготовлюючи її до зустрічі, яка, схоже, мала відбутися негайно.

Служниці підвели Евеліну до великого дзеркала в позолоченій рамі, що стояло в кутку кімнати. Поверхня його була тьмяною, трохи мутною, не такою прозорою й сяючою, як дзеркала у квартирі Евеліни. Воно ніби зберігало наліт часу, через що зображення здавалося менш чітким, але все одно показувало те, від чого в Евеліни обірвалося дихання.

Зі старого дзеркала на неї дивилася зовсім незнайома дівчина. Вона була дуже блідою та хворобливо худою, майже одна шкіра та кістки. Дівчина мала ніжні, витончені риси обличчя: гострі вилиці, рівний ніс і великі сині очі, що здавалися ще більшими через її нездорову худорлявість. Темне, густе волосся спадало по плечах, але втратило блиск, надаючи їй вигляду занедбаного образу аристократки, яка колись була прекрасною, але тепер виглядала зів’ялою.

Служниці знову безцеремонно взялися за неї, квапливо піднімаючи пасма її волосся, намазуючи на них щось липке. Вони з силою смикали її за волосся, формуючи зачіску, не зважаючи на те, що їх дії завдавали болю. Кожен дотик був різким і грубим, наче жінки виконували механічну роботу, не зважаючи на відчуття живої людини. Зачіска виходила жахливою — скуйовджене, недбало підняте волосся виглядало більше як насмішка над усіма зусиллями.

Евеліна була настільки спантеличена побаченим у дзеркалі, що не пручалася, навіть не звертала уваги на незграбні руки служниць, які раз у раз боляче тягнули її за пасма. Її переповнювало відчуття дивної розгубленості. У цій пишній сукні, з такою недолугою зачіскою, вона почувалася схожою на ляльку з фарфоровою головою, одягнену у розкішний одяг, щоб хтось інший міг гратися нею на власний розсуд. Це все було химерно й абсурдно, і вона не могла позбутися враження, що стала частиною чужого, зовсім незнайомого їй світу, де навіть власне відображення відмовлялося показувати їй саму себе.