8

Рагнара зустрічали з усіма належними почестями. Коли вони зупинилися біля входу до палацу, придворні лакеї поспішили забрати їхніх коней, дозволяючи сіверянам відпочити після довгої дороги. Рагнар, хоч і не подавав виду, вдивлявся в кожну деталь навколо, порівнюючи побачене зі своїми власними володіннями. Палац короля Зеілена був розкішним — білокам'яні стіни сяяли в ранковому світлі, а різьблені колони ніби підпирали небо.

Особливу увагу Рагнара привернув сад, що ріс уздовж палацових стін. Квітучі дерева, яких він ще ніколи не бачив, здавалося, були тут завжди. Розлогі гілки важко спадали вниз, вкриті біло-рожевими пелюстками, які облітали, як тільки вітер торкався їхніх гілок. Свіже, запашне повітря було незвично теплим, наповнене ароматами квітів і вологи. Це було цілком протилежним до його володінь, де холод панував більшу частину року, вкриваючи гори та ліси снігом, а дерева стояли голими та суворими.

Він мимохідь провів рукою по рогові, закріпленому на поясі, ніби нагадуючи собі, чому він тут. Його ввічливо, але без зайвих слів, повели до тронної зали — довгого, просторого приміщення, освітленого м’якими променями, що проникали крізь різнокольорові вітражі. В самому кінці зали, на підвищенні, сидів король Зеілена.

Король, одягнений у багатий одяг, піднявся й усміхнувся, коли Рагнар увійшов. Сіверянин, хоч і не звик до таких урочистостей, чітко витримав ритуал, підійшов і зробив легкий уклін. Король у відповідь низько нахилив голову, визнаючи статус Рагнара.

— Вітаю вас, королю Північних Пусток, — прозвучав у тиші привітний надтріснутий голос.

Рагнар підняв голову, дивлячись прямо в очі королю, і здався таким же непохитним, як і його далекі засніжені гори.

— Ваша Величносте, це честь для мене знову бачити вас, — відповів він спокійно, тримаючи погляд твердим і зосередженим.

Король Зеілена поглянув на Рагнара і запитав:

— Чи все в силі, мій друже?

Рагнар, відчуваючи вагу цих слів, кивнув.

— Камінь і метал буде доставлено за кілька тижнів, як і домовлено. А зараз я тут заради провіанту та… моєї нареченої.

Король задоволено кивнув, але перш ніж Рагнар встиг поставити зустрічне питання, його погляд мимоволі затримався на фігурі вишукано вдягненого чоловіка серед аристократів. Це виявився молодий принц із сусіднього королівства, з яким у Зеілена був ще один союз. Всі знали, що країна цього принца була багата золотом і дорогоцінностями, а також мала великі запаси вугілля та рідкісних копалин, які робили їх незамінним партнером для багатьох держав. Принц був молодий, гарний, з витонченою поставою, і одяг його свідчив про багатство і розкіш, до якої він звик. На його губах грала легка усмішка, а в його очах відчувалася самовпевненість, яку могли собі дозволити лише люди, народжені в багатстві.

Рагнар невдоволено приглядався до принца. Той видавався його повною протилежністю  — вихований для балів та світських вечорів, м’який і привітний, явно кращий супутник для юної, тендітної принцеси, ніж він, загартований суворими зимами й битвами на Півночі. Юна тендітна принцеса заслуговувала на когось такого, як цей хлопець, подумав Рагнар, але ці думки були надто крихкими, щоб затриматися надовго. Він швидко відвернувся, знову налаштувавшись на справу, й нагадав собі, чому він тут: заради свого королівства, заради свого народу. Це не про нього і не про принцесу.

Він глибоко вдихнув і мовчки пообіцяв собі, що не завдасть майбутній дружині жодного болю — ні дотиком, ні словом. Якщо принцеса не захоче його близькості, він не торкнеться її. Рагнара цікавив лише мир і майбутнє його людей. А принцеса залишиться для нього лише обов’язком, даниною цьому союзу, що був йому непотрібен, але необхідний.